“БО СВІТ МІЙ ЩИРИЙ…”
Уявилася тепла нічна хата, звідки ліричний персонаж Миколи Мачківського пішов у життя. Все довкола близьке й рідне. Зокрема, “шибчини з краплями роси,// На всі роки, На всі часи”. Та не може бути спокійним його серце нині, коли чимало сільських хат перестають бути живими, тож переймається, щоби тим, хто залишивсь у рідній хаті, довіку вистачило тепла…
Теплота й щирість – головні вектори ліричної думки поета, тому й запрошує читача у “щирий світ” новою книгою вибраних поезій “З рідної хати” (Хмельницький, 2016).
Книга вибраного відкривається віршем з непретензійною назвою “Моє село”, написаним в далекому 1960 році, себто на початку руху шістдесятників. І хоч ця поезія позбавлена тих ознак, з якими шістдесятники увірвалися в літературу, все-таки дає уявлення читачеві, з якої ноти, з якого тембру починав Микола Мачківський. І яким він став сьогодні, що в його манері вислову змінилося, а що залишилося назавжди. Тим паче, що книжка тематично розмаїта, різностильова. Переважає в ній римована поезія, але є й речі, написані білим віршем, верлібром. Важко сказати, що вдається авторові більше, та поза сумнівом одне: де зблискує поезія, там і успіх.
Книга й різножанрова. Чільне місце посідають у ній поеми, про які варто сказати й окреме слово. Сім різностильових лаконічних поем (та фрагментів) написано упереваж у часи нашої незалежності. У них – тривога і біль, роздуми на перехресті трьох часів, в основі яких земля первородна. (“…Земля, хоч мала, а без краю й начала”).
“Голос доброї людини” вражає і самим фактажем, і авторськими емоціями. У центрі оповіді – занедбана могила з похиленим хрестом. Біля неї щодня збирається зграйка голубів (“як небес благовісти”). Вони голодні, як і ті, в 1933-му, кому недоступними були й крихти хліба… Це душі тих, хто у братській, та не в солдатській могилі. В них – болюча правда. Але не тільки в них: “…Є один. Із могили виліз…// Копачі, що його поховали, // Не впізнали, бо вимерли всі”. І хоч він щоночі біжить до хати голови сільради і грюкає у замкнені віконниці, все – як було. Тільки голубів побільшало на площі Скорботи, а голосу доброї людини й не чуть.
Поема “Розімкнуте коло”, присвячена світлій пам'яті поета-воїна Володимира Булаєнка, зворушує гуманістичним пафосом: у ній автор підносить свій голос “за всіх стражденних матерів, що стільки кривди натерпілись”. Відлуння війни звучить мінорним акордом також у кількох поезіях у розділі “Буремний здвиг”. Наведу лише одну строфу, в якій лаконічні художні засоби служать для творення поетичної картини, зітканої з болю, гніву протесту й сліз: “орали поле генерали,// та не плуги пустили – траки.// А жерла грізні упирались// У посинілі з туги маки”.
З темою Другої світової війни перегукуються й настрої нинішні, спричинені найганебнішим, найбезглуздішим у ХХІ столітті братовбивчим протистоянням на сході нашої країни. “Війн справедливих не буває”, – стверджує поет, спостерігаючи за “зламаним колесом історії”, котре покотилося з-під чобота російського поневолювача. Й одразу відреагувала вільна козацька кров: “Висить життя на волосині,// та кров клекоче – не зважа.// І сіль, що гостриться в сльозині,// Свого прицілює ножа”.
В одному з розділів книжки М.Мачківський віддає данину пророкам – Сократові, Мелетію Смотрицькому, Сковороді, Шевченкові та іншим, поетично вивищуючись до їхніх безсмертних заповітів. Урізноманітнює та доповнює збірку й невеликий вінок перекладів з Пеньо Пенєва, Тудора Аргезі, Махмута Хусаїна, Юрія Денисова, Володимира Родіонова, Раїси Боровикової…
Пропонована читачеві нова книга лауреата Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця та інших престижних премій Миколи Мачківського вщерть насичена життєвими образами, долями, асоціаціями, переживаннями героя, драматичними моментами біографії самого автора. Оповідь лірична, подекуди з лірико-філософським присмаком, часто-густо й епічна. Більшість віршів засівають у душу читача оту незабудку вражень, почуттів, уявлень, на що здатне нелукаве поетичне слово.
Власне, і сам поет притрушений осіннім смутком. Ставши на поріг свого високоліття, відкриває собі ту саму істину:
Теплота й щирість – головні вектори ліричної думки поета, тому й запрошує читача у “щирий світ” новою книгою вибраних поезій “З рідної хати” (Хмельницький, 2016).
Книга вибраного відкривається віршем з непретензійною назвою “Моє село”, написаним в далекому 1960 році, себто на початку руху шістдесятників. І хоч ця поезія позбавлена тих ознак, з якими шістдесятники увірвалися в літературу, все-таки дає уявлення читачеві, з якої ноти, з якого тембру починав Микола Мачківський. І яким він став сьогодні, що в його манері вислову змінилося, а що залишилося назавжди. Тим паче, що книжка тематично розмаїта, різностильова. Переважає в ній римована поезія, але є й речі, написані білим віршем, верлібром. Важко сказати, що вдається авторові більше, та поза сумнівом одне: де зблискує поезія, там і успіх.
Книга й різножанрова. Чільне місце посідають у ній поеми, про які варто сказати й окреме слово. Сім різностильових лаконічних поем (та фрагментів) написано упереваж у часи нашої незалежності. У них – тривога і біль, роздуми на перехресті трьох часів, в основі яких земля первородна. (“…Земля, хоч мала, а без краю й начала”).
“Голос доброї людини” вражає і самим фактажем, і авторськими емоціями. У центрі оповіді – занедбана могила з похиленим хрестом. Біля неї щодня збирається зграйка голубів (“як небес благовісти”). Вони голодні, як і ті, в 1933-му, кому недоступними були й крихти хліба… Це душі тих, хто у братській, та не в солдатській могилі. В них – болюча правда. Але не тільки в них: “…Є один. Із могили виліз…// Копачі, що його поховали, // Не впізнали, бо вимерли всі”. І хоч він щоночі біжить до хати голови сільради і грюкає у замкнені віконниці, все – як було. Тільки голубів побільшало на площі Скорботи, а голосу доброї людини й не чуть.
Поема “Розімкнуте коло”, присвячена світлій пам'яті поета-воїна Володимира Булаєнка, зворушує гуманістичним пафосом: у ній автор підносить свій голос “за всіх стражденних матерів, що стільки кривди натерпілись”. Відлуння війни звучить мінорним акордом також у кількох поезіях у розділі “Буремний здвиг”. Наведу лише одну строфу, в якій лаконічні художні засоби служать для творення поетичної картини, зітканої з болю, гніву протесту й сліз: “орали поле генерали,// та не плуги пустили – траки.// А жерла грізні упирались// У посинілі з туги маки”.
З темою Другої світової війни перегукуються й настрої нинішні, спричинені найганебнішим, найбезглуздішим у ХХІ столітті братовбивчим протистоянням на сході нашої країни. “Війн справедливих не буває”, – стверджує поет, спостерігаючи за “зламаним колесом історії”, котре покотилося з-під чобота російського поневолювача. Й одразу відреагувала вільна козацька кров: “Висить життя на волосині,// та кров клекоче – не зважа.// І сіль, що гостриться в сльозині,// Свого прицілює ножа”.
В одному з розділів книжки М.Мачківський віддає данину пророкам – Сократові, Мелетію Смотрицькому, Сковороді, Шевченкові та іншим, поетично вивищуючись до їхніх безсмертних заповітів. Урізноманітнює та доповнює збірку й невеликий вінок перекладів з Пеньо Пенєва, Тудора Аргезі, Махмута Хусаїна, Юрія Денисова, Володимира Родіонова, Раїси Боровикової…
Пропонована читачеві нова книга лауреата Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця та інших престижних премій Миколи Мачківського вщерть насичена життєвими образами, долями, асоціаціями, переживаннями героя, драматичними моментами біографії самого автора. Оповідь лірична, подекуди з лірико-філософським присмаком, часто-густо й епічна. Більшість віршів засівають у душу читача оту незабудку вражень, почуттів, уявлень, на що здатне нелукаве поетичне слово.
Власне, і сам поет притрушений осіннім смутком. Ставши на поріг свого високоліття, відкриває собі ту саму істину:
Та не примішую сюди політики,
Бо світ мій щирий – з ласки і краси!
Життя моє відмітилось, відлітилось,
У холодніші сплинуло часи…
Бо світ мій щирий – з ласки і краси!
Життя моє відмітилось, відлітилось,
У холодніші сплинуло часи…
Книга вибраного – це не просто певний підсумок створеного й пережитого автором. Це ще й неабияка відповідальність перед самим собою, читачем, історією. Висока громадянська зрілість, талановита простота, щирість ліричних нот поезії Миколи Мачківського свідчать про таку відповідальність.
Олена Логвиненко,
кандидат філологічних наук,
заслужений працівник культури України
(передрук із газети “Подільські вісті”. – 2017. – 12 січня).
кандидат філологічних наук,
заслужений працівник культури України
(передрук із газети “Подільські вісті”. – 2017. – 12 січня).
М.Мачківському – 70. Із гостями з Чернівецького університету
(другий зліва – професор Б.І.Мельничук).
(другий зліва – професор Б.І.Мельничук).
Немає коментарів:
Дописати коментар