Вірші

ІЗ ТВОРІВ МИКОЛИ МАЧКІВСЬКОГО

 *   *   *

Бог бува на Землі… Із небесного ложа
Він шукає очима стежину земну.
І тоді розвидняється днина погожа,
Божа вись голубіє,
          віта далину…

Не минає Всевишній ні храму, ні хати:
Час молитви палкої – почута вона…
Уклонися Йому, не забудь попрохати
Тої Ласки Святої,
          що з небом єдна.

Тої Сили,
          що плине од Нього живлюще,
Віри хрест укріпляє,
          недугу змага…
“Бог – на поміч!” – скажи.
І Господь всюдисущий
Землянину-добродію
          допомага.

Бог бува на Землі… А коли не одвіда
(Має клопоти дальші, захмарні труди),
Землю мряка вкрива
          люди скніють у бідах.

…Милостивий наш Отче,
          згадай нас,
                   прийди!

(Із збірки “Монолог тиші”)

Думка про Голодомори

Григорію Храпачу,
автору повісті
“Під хрестом”   

Нема такої ще комори,
На світі цім, ані на тому,
Щоб у великім і в малому
Відшкодувать голодомори!

Цей хрест нести, допоки будем
Людьми – з плеча його не зняти.
І на поміст Страшного Суду
З ним зійдемо, бо ж не пілати.

І замість щедрої комори
Зустріне янгол у куточку,
Де всім, хто звідав того мору,
Дадуть по скибці,
          по ковточку…

(Із збірки “Монолог тиші”)

Лугова незабудка

Що подумалось про незабудку,
Чим примітна квітка лугова?
З нею розділи хвилину смутку
І життю вклонися – хай трива!

Зацвіла, напоєна сльозою,
Келишок скорботної краси…
Не пройдись отамечки з косою,
Необачно крапель не струси!

Дійства голубого не порушуй,
Обійди – подалі від гріха!
Помолися пошепки за душу,
Спогадать яку
          вона проха.

І тобі відкриється, живущий:
З Вічності й назад щось виплива –
Учепившись листячком за кущик,
Квітне
          незабудка лугова…

(Із збірки “Лугова незабудка”)

Золота барва

Одсніговіє…
Ждімо: невзабарі
Кульбаби, мов качата, – прямо в Случ!
В їх золотистій, теплосяйній барві
Весніти святу прислучанських круч.

Одкрилить час. В його новому колі
Немало швидкоплинних таємниць:
Глянь – передався золотавий колір
Для стужавілих жита і пшениць.

То літа повносилого прикмети –
Хліб в полі засмаглявів, загорів…
Та барва перейшла і на ранети –
І золото дзвенить з-над всіх доріг!

Яка краса!
І жаль: минущий серпень –
Обтрусять яблуні котрогось дня…
І тільки золоте людини серце
Своєї
          барви зроду не міня!

(Із збірки “Розімкнуте коло”)

Поділля

Я – подоляк ізроду-віку,
І ця Подолія-земля
Мені так пахне коло вікон,
Як медом живлене гілля.

Понад Дністром і понад Бугом
Вона розкинулась – ген-ген!
Нема барвистішого лугу,
Нема рівніших борозен,
Як на Поділлі…

Там я сіяв.
І з другом в хаті хліб ділив.
Плоди достиглі зарясніли
Посеред рутяних долин.

Заколосились ясно, любо
Лани по самий виднокруг!
Бо де ще є рідніші люди?
Бо де ще є дзвінкіший плуг?

Для мене що не день – подія,
Відчувши сонце за плечем,
Іду щасливим сівачем,
Господарем свого Поділля!

Із збірки “Червоний рушник”)

Прогулянка

У ній є завелика насолода,
В прогулянці, –
          усього п'ять хвилин.
Хай не сприяє їй, бува, погода,
Та над усе –
          думок повільний плин…
Звірятко погодуй. Од нього шкоди
Нема. Не буде. Взяв – і одпустив.
Воно відскочить. І стамує подих:
Кого іще несе через пустир?
Не крука знавіснілого, не лиса?
Ай-ай, зайчатко, де ти, уцо хвіст?
Щоб так лякатись!..
Осінь, як актриса,
Ще дивиться з багрянцю, мов з афіш.
І раптом – сніг. Він – відкіля? – осипле:
Прогулянку стихія обітне.
Але пройшовсь і – ясену спасибі! –
Наперекір їй
          вірю у ясне!

(Із збірки “Осіння радість”)

Пам'ять

Все далі, мамо, твій відходить образ.
Все рідше, мамо, ти приходиш в сни…
Моя маленька, лагідна і добра,
Не забувай мій сад хоч восени!

Той у барвінку найдорожчий горбик,
Де променіє яблунька хистка,
Мене печалить і дочасно горбить,
І як прийду –
          ніяк не відпуска.

Та що поробиш?.. Треба жити, мамо.
В самого підростає парубча.
Літа твої далекими димами
Розвіялись над річищем Збруча.

І не зогледівсь – непомітно збігло
Життя твоє. Не віриться: невже?
А хата, мамо, хата наша біла
Твій рідний погляд, усміх береже.

І проростають щовесінньо мальви –
Їх сіяла колись ти залюбки,
Щоб цвіт рожевий, ваблячи відмалку,
Виповнював добром
          мої думки.

Все далі, мамо, твій відходить образ.
Все рідше снишся: втомлена, мабуть?
Моя маленька, лагідна і добра,
Де б я не був – ти будь зі мною, будь!

(Із збірки “Зав'язь доброти”)

Прощання

У пристанційнім скверику сиділи
Перед розлукою…
Було їх двоє:
У неї коси ще недосивіли,
І він при ній –
          майбутній воїн.
Вона зітхала: – збігли роки, сину.
– Нень, що журитись? Люди он, вокзал… –
Мов грудочку,
          він мамину
                     сльозинку
У хусточку
          на пам'ять
                      зав'язав.

(Із збірки “Зав'язь доброти”)

Макове поле

Сниться, сниться старенькій матері
У самітній її журі
Поле краснеє, поле макове,
А над полечком – стяг зорі.
…За лісами, за ярими вишнями,
Де посічена впала рать,
Поле барвиться,
          поле тишиться,
Й корінь мужності,
Корінь ніжності,
Корінь вірності
          не вмира!
Там глибини горінням пройняті,
Бо й лежати в землі – не тліть!
І дуби, жолудями загронені,
Проросли з недожитих літ.
…Сняться,
          сняться старенькій матері
Син і давні його листи…
В поле краснеє, в поле макове
Літо бабине
          з кіс летить.

(Із збірки “В житах”)

Кирилиця

Онукові Ярославчику          

Куріє ватра.
Дужче закурілася.
Побіля неї – погляди рідні
І сохне щойно писана кирилиця.
І сохне при слов'янському вогні.

Творець її возрадувавсь,
          окрилився –
Нам передався настрій той і лад.
І прилітає літера-кирилиця
У пришкільний,
У вересневий сад!

Мені вона в дитинстві повторилася –
І досі стільки сонячних скарбин
Виносить древня літера-кирилиця
З книжкових
          буревіючих
                        глибин!

(Із книги вибраних поезій “З рідної хати”)

*    *     *

О війни проминулого століття,
Великі дві та декілька малих,
Нас пережити змусили страхіття
І незліченну кількість всяких лих!

В часи атеїстичні помолитись
Ніхто не смів – хіба лише старі.
То ж клали квіти на гранітні плити
І молитви шептали матері.

Слова, що повні жалощів, осмути,
Тулили до імен отих вони
І Господа просили відвернути,
Не допустити нової війни.

І довго не було її… Здавалось,
Ніколи вже вона не загримить.
Та колесо Історії зламалось
І викотилась братовбивча мить.

Даремно сподівалася, Росіє,
Що угамуєш небо голубе,
Що Україна з часом обрусіє,
Зречеться свого слова і себе!

Кого ж ти, безрозсудна, убиваєш?
Чого від України жде фанат?
…Війн справедливих
          просто не буває,
А що дасть
          найбезглуздіша війна?!..    

(Із збірки “Синє небо і чорна земля”)