ЗЛОВІЩА НІЧ…
Вірші написано. Більше ні рядка не з'явиться у зшитках, що ти, Володю, заповідаєш рідним зберегти…
“Зловіща ніч” видихлася, скінчилася. Зору відкрилися усі злодіяння, що коїлися під її покровом: кричать жертви з бабиних ярів, з освєнцімських крематоріїв, з фашистської каторги… Волають до неба убиті, повішені, закатовані, задушені отруйними газами, закопані живцем і спалені живцем… Стогне земля у вирвах, бур'янищах, загаджена розкладеними трупами, устелена попелищами, стримить обгорілими димарями…
Твоє серце, Володю, – як туга березнева брость. Але в ній не стільки життєдайні соки бродять, як сочиться гіркуча і солона рідина, якій і назви не підібрати: печаль, скорбота, розпука, смуток – жодне із цих слів неспроможне пояснити твого настрою.
Ти, Володю, не страхався принизливих перевірок, доскіпувань, чого опинився по ту сторону фронту, на окупованій супостатом території, що там робив. Не пудився, бо для тебе то була не “територія”, хай і окупована чужинцем, а рідний край, твоє село, твоя домівка. Ти був з ним, своїм краєм, у найтяжчу для нього часину.
…Вірші написано. Все. Завтра – у військкомат, на фронт, навстріч кулям. Але то вже відкритий бій – у нім, що Господь пошле, усе на виду: залишишся живим чи загинеш – претензій до тебе ніяких. А за перебування у тилу ворога ще спитають.
А втім, про це ти не думаєш: совість твоя чиста…
У душі ще не прохолов слід від щойно написаного. Останній твій вірш. Прощальне слово Сорокодубам:
“Зловіща ніч” видихлася, скінчилася. Зору відкрилися усі злодіяння, що коїлися під її покровом: кричать жертви з бабиних ярів, з освєнцімських крематоріїв, з фашистської каторги… Волають до неба убиті, повішені, закатовані, задушені отруйними газами, закопані живцем і спалені живцем… Стогне земля у вирвах, бур'янищах, загаджена розкладеними трупами, устелена попелищами, стримить обгорілими димарями…
Твоє серце, Володю, – як туга березнева брость. Але в ній не стільки життєдайні соки бродять, як сочиться гіркуча і солона рідина, якій і назви не підібрати: печаль, скорбота, розпука, смуток – жодне із цих слів неспроможне пояснити твого настрою.
Ти, Володю, не страхався принизливих перевірок, доскіпувань, чого опинився по ту сторону фронту, на окупованій супостатом території, що там робив. Не пудився, бо для тебе то була не “територія”, хай і окупована чужинцем, а рідний край, твоє село, твоя домівка. Ти був з ним, своїм краєм, у найтяжчу для нього часину.
…Вірші написано. Все. Завтра – у військкомат, на фронт, навстріч кулям. Але то вже відкритий бій – у нім, що Господь пошле, усе на виду: залишишся живим чи загинеш – претензій до тебе ніяких. А за перебування у тилу ворога ще спитають.
А втім, про це ти не думаєш: совість твоя чиста…
У душі ще не прохолов слід від щойно написаного. Останній твій вірш. Прощальне слово Сорокодубам:
Вигинали хребти ешелони
Над сплетінням чорних доріг,
Витираючи очі червоні
Голубим рукавом зорі.
А вітри їм співали славу
І несли легенду про них…
Чи не молодість нашу біляву
Із собою забрали вони?..
Над сплетінням чорних доріг,
Витираючи очі червоні
Голубим рукавом зорі.
А вітри їм співали славу
І несли легенду про них…
Чи не молодість нашу біляву
Із собою забрали вони?..
Пророче запитання, невтихаючий зойк…
Обняв перед дорогою матір, притулив до грудей братика: невже востаннє?.. Кріпишся, неквапом виходиш за хвіртку. Скрипить під ногами злежаний, ледь підталий наст. Сорокодуби проводжають тебе, розгорнувши небесні сувої, похитуються угорі їхні древка – розгадати б, що вони віщують?
Але тобі ніколи – ще б ухопити на прощання поглядом якийсь запрозорілий клапоть, якусь гілку, якусь шибку… Случ видимає кригу – от-от трісне. Тобі цієї весни не видіти його розповитим, у синяві вод, однак ти знаєш: повінь буде!..
…Біля військкомату – шерега. Звучить команда:
Три кроки вперед, офіцерський состав!
Ти вийшов. А з тобою – ще кілька чоловік. Уздрів серед них знайомих – Василь Заєць, Микола Чичук.
Що далі? Держперевірка, відчитка. Так заведено. Війна. Вона диктує своє…
У Подольську, під Москвою чекали, що скажуть перевіряючі. А що вони могли знайти? Компроментуючих фактів нема. І покарання не надміру суворе: штурмовий батальйон, куди тебе зачислили рядовим, а після першого ж бою – повернули офіцерське звання. Оправдав, значить, себе, хоробрий воїн. Призначили командиром взводу.
Стривай, Володю, навіщо забігати вперед? Ще до цього була хвилююча сторінка. Не гоже її пропускати…
Мова про Ганну Костянтинівну, матір твою. Прийшла вона до тебе, коли ти в селі Копиченці, що на Тернопільщині, чекав у війську відправки на перевірку в Підмосков'я. Дійшла легенько зодіта, боса, дійшла по розгрузлих, присніжених дорогах – пішачка, спираючись на костур, з убогим вузликом за плечима. Вона, мати, не могла відмовити собі поглянути ще разочок на свого Владика…
Ти поцілував їй руки: надійся і жди!..
Що з тобою відбувалося до тої днини, ненька почула ще з твоїх вуст. А на тій дорозі, за Копиченцями, де ви попрощалися, для неї почався вже інший відлік: розлука розтяглася, переросла у вічну…
На світанку 19 серпня 1944-го… Це кінцева точка у твоєму короткому житті. Упав ти на латвійську землю, в бою за місто Бауска…
Обняв перед дорогою матір, притулив до грудей братика: невже востаннє?.. Кріпишся, неквапом виходиш за хвіртку. Скрипить під ногами злежаний, ледь підталий наст. Сорокодуби проводжають тебе, розгорнувши небесні сувої, похитуються угорі їхні древка – розгадати б, що вони віщують?
Але тобі ніколи – ще б ухопити на прощання поглядом якийсь запрозорілий клапоть, якусь гілку, якусь шибку… Случ видимає кригу – от-от трісне. Тобі цієї весни не видіти його розповитим, у синяві вод, однак ти знаєш: повінь буде!..
…Біля військкомату – шерега. Звучить команда:
Три кроки вперед, офіцерський состав!
Ти вийшов. А з тобою – ще кілька чоловік. Уздрів серед них знайомих – Василь Заєць, Микола Чичук.
Що далі? Держперевірка, відчитка. Так заведено. Війна. Вона диктує своє…
У Подольську, під Москвою чекали, що скажуть перевіряючі. А що вони могли знайти? Компроментуючих фактів нема. І покарання не надміру суворе: штурмовий батальйон, куди тебе зачислили рядовим, а після першого ж бою – повернули офіцерське звання. Оправдав, значить, себе, хоробрий воїн. Призначили командиром взводу.
Стривай, Володю, навіщо забігати вперед? Ще до цього була хвилююча сторінка. Не гоже її пропускати…
Мова про Ганну Костянтинівну, матір твою. Прийшла вона до тебе, коли ти в селі Копиченці, що на Тернопільщині, чекав у війську відправки на перевірку в Підмосков'я. Дійшла легенько зодіта, боса, дійшла по розгрузлих, присніжених дорогах – пішачка, спираючись на костур, з убогим вузликом за плечима. Вона, мати, не могла відмовити собі поглянути ще разочок на свого Владика…
Ти поцілував їй руки: надійся і жди!..
Що з тобою відбувалося до тої днини, ненька почула ще з твоїх вуст. А на тій дорозі, за Копиченцями, де ви попрощалися, для неї почався вже інший відлік: розлука розтяглася, переросла у вічну…
На світанку 19 серпня 1944-го… Це кінцева точка у твоєму короткому житті. Упав ти на латвійську землю, в бою за місто Бауска…
(Уривок з книги про поета-воїна В.Булаєнка “Сорокодуби”)
ВІД В'ЯЗНИЦІ ДО ЯРУ ВІДСТАНЬ –
КОРОТКА, ЯК ЗОЙК…
КОРОТКА, ЯК ЗОЙК…
Он вони в напівосвітленому куточку, Маня й Оля…
Тюремна камера холодна й повна жахів, що чаяться над людськими головами, виповзають зі щілин. Вони продовжують тортури, підсобляють катам. Привиди Гірца, Вахмайстера, Пастуха, Якимцева, привид барона смерті Карла фон Графа товчуться уві сні по знеможених тілах жертв.
Маня й Оля туляться одна до одної – як рідні сестри. А до того вони були чужими, малознайомими – зустрічалися лише вряди-годи. Тепер їм суджена і одна камера, і одна постіль, і одна могила…
Кати забирають їх на допит разом. Мордують одну, другу змушують дивитися…
“О, фрау Ольго, – лащився до жінки Вахтмайстер, – чи не зволили б одну нічку зі мною?”.
У відповідь – плювок межи вічі.
Вона, Оля, знала, що їй пощади не буде. При затриманні гестапівці знайшли в неї трохи копіювального паперу. Розуміла: підозри не відмести, не розвіяти. І все ж – спробувала: не встиг перекладач розтулити рота, як вона заговорила до Вахмайстера гарною німецькою мовою, повідомила про своє захоплення арійською культурою, літературою, запевнила в своїй прихильності до окупаційного режиму. Чого ще від неї хочуть? Нічого спільного вона не має з партизанами, підпільниками. Вона створена не для цього. І демонструвала свою дивовижну пам'ять – декламувала уривки з Гете, Шіллера…
Однак – марно…
Вахмайстер вислухав її з єхидною усмішечкою і зголошувався тільки на одне – переспати з нею нічку й сказати навіщо брала, куди несла, кому збиралася передати копірку.
На всіх поясненнях Олі він ставив крапку. І сипав, сипав слова однієї й тієї ж умови. І вона пересвідчилася – порятунку їй не буде. А ганьби не хоче…
Кат звивався біля неї, як гадюка, підступав то з одного, то з другого боку.
І вона зірвалась, як бомба. Вона плюнула йому у вічі. Від несподіванки він аж заточився. Зітер плювок з пики і запустив їй п'ятірню в коси. Шарпнув так, що в руці залишився жмут. А Оля опинилася на підлозі.
Тепер вже не до люб'язностей. Коса найшла на камінь. Оля стала каменем. Гостра коса черкалася об неї, але не могла видобути сподіваного звуку. Сипались іскри, скреготало лезо. Але даремно. Кат знесилено й безпорадно всідався перед нею. Закривавленою, зі синцями під очима. Принижену, розтоптану, однак – не зламану: вона сміялася йому у вічі, з неї била жіноча зухвалість, затятість. І коса, пощерблена й присоромлена, зривалася на жалюгідне скавуління; вона не могла протяти камінь наскрізь, розщепити на дві половинки.
З Олі вимотують жили, витискають останню краплю вологи. А вона мовчить… Вахмайстер упрів. Горло захрипло від постійного крику, лютих розпоряджень:
– Говоритимеш? – вирикує з себе рештки накопиченої злоби.
– Ні! – хитає головою Оля: губ їй не розклепити, вони злиплися від крові. – Ні, катюго, ні – пронизують його ненавистю її запухлі від побоїв очі…
…Дні минають. Дні тортур. Дні мук.
Маня й Оля – вже скелети. Все рідше розплющують очі, все менше усміхаються, все більше немочі накочується на їхні покромсані тіла.
Один лиш промінець їх гріє – Аллочка. Проте, де вона? Знову шуцмани вивели дитину у місто, водять з вулиці на вулицю, по ринковій площі, біля вокзалу – змушують Аллочку кликати: “Мамо!”.
Тюремникам мало батька дівчинки, Федора Олексійовича, на тілі якого вже нема живого місця; увесь пошрамований, побитий, з повикручуваними руками й ногами; коли Аллочку виводять на тюремне подвір'я, дають змогу йому поглянути на доньку, щоб завдати душевних мук, щоб зламати. Але Волкотруб ні в чім не зізнається. Тільки сльози течуть з його очей. Гіркі батьківські сльози…
– Аллочку водять, – доносяться до дівчат слова Олександри Юхимівни. Вона їм тут – за матір. Зістарилася на десятиріччя, стала тінню колишньої пишної молодиці, а материнська жага тримається за душу, підштовхує до дівчат.
– Ти б мені, Маню, ще разечок про Петю розповіла. Коли ви зустрілися востаннє, про що говорили, – просить.
Маня знеможена до краю. Вимучили її на допитах – сама дивується: як ще не зупинилося її серце! Б'ється?
Навіщо? Доки?.. Та Олександра Юхимівна питає про Петю, “ніжного мого”. І вона мовби оживає. Начеб не Маня мовить, а Петрусь з її грудей озивається, з її губ злітає його голос…
– А чого ж, мамо! – починає не раз переповідане Маня. – В останній свій вечір, перед тим, як його мали вбити, був він зі мною. Тужбував за вами. Мене втішав. “От скінчиться війна – куди поїдемо?”. Я знала, куди він хоче. Він же “Захара Беркута” читав-перечитував. Він шанував цього героя, любив ту землю, де той жив. А земля та – Карпати… А сеї ночі наснився мені. Стоїть на горі, як отой Захар Безсмертний: “Скоро, Маню – каже, – скоро злетиш ти до мене. Разом будемо”.
Тюремна камера холодна й повна жахів, що чаяться над людськими головами, виповзають зі щілин. Вони продовжують тортури, підсобляють катам. Привиди Гірца, Вахмайстера, Пастуха, Якимцева, привид барона смерті Карла фон Графа товчуться уві сні по знеможених тілах жертв.
Маня й Оля туляться одна до одної – як рідні сестри. А до того вони були чужими, малознайомими – зустрічалися лише вряди-годи. Тепер їм суджена і одна камера, і одна постіль, і одна могила…
Кати забирають їх на допит разом. Мордують одну, другу змушують дивитися…
“О, фрау Ольго, – лащився до жінки Вахтмайстер, – чи не зволили б одну нічку зі мною?”.
У відповідь – плювок межи вічі.
Вона, Оля, знала, що їй пощади не буде. При затриманні гестапівці знайшли в неї трохи копіювального паперу. Розуміла: підозри не відмести, не розвіяти. І все ж – спробувала: не встиг перекладач розтулити рота, як вона заговорила до Вахмайстера гарною німецькою мовою, повідомила про своє захоплення арійською культурою, літературою, запевнила в своїй прихильності до окупаційного режиму. Чого ще від неї хочуть? Нічого спільного вона не має з партизанами, підпільниками. Вона створена не для цього. І демонструвала свою дивовижну пам'ять – декламувала уривки з Гете, Шіллера…
Однак – марно…
Вахмайстер вислухав її з єхидною усмішечкою і зголошувався тільки на одне – переспати з нею нічку й сказати навіщо брала, куди несла, кому збиралася передати копірку.
На всіх поясненнях Олі він ставив крапку. І сипав, сипав слова однієї й тієї ж умови. І вона пересвідчилася – порятунку їй не буде. А ганьби не хоче…
Кат звивався біля неї, як гадюка, підступав то з одного, то з другого боку.
І вона зірвалась, як бомба. Вона плюнула йому у вічі. Від несподіванки він аж заточився. Зітер плювок з пики і запустив їй п'ятірню в коси. Шарпнув так, що в руці залишився жмут. А Оля опинилася на підлозі.
Тепер вже не до люб'язностей. Коса найшла на камінь. Оля стала каменем. Гостра коса черкалася об неї, але не могла видобути сподіваного звуку. Сипались іскри, скреготало лезо. Але даремно. Кат знесилено й безпорадно всідався перед нею. Закривавленою, зі синцями під очима. Принижену, розтоптану, однак – не зламану: вона сміялася йому у вічі, з неї била жіноча зухвалість, затятість. І коса, пощерблена й присоромлена, зривалася на жалюгідне скавуління; вона не могла протяти камінь наскрізь, розщепити на дві половинки.
З Олі вимотують жили, витискають останню краплю вологи. А вона мовчить… Вахмайстер упрів. Горло захрипло від постійного крику, лютих розпоряджень:
– Говоритимеш? – вирикує з себе рештки накопиченої злоби.
– Ні! – хитає головою Оля: губ їй не розклепити, вони злиплися від крові. – Ні, катюго, ні – пронизують його ненавистю її запухлі від побоїв очі…
…Дні минають. Дні тортур. Дні мук.
Маня й Оля – вже скелети. Все рідше розплющують очі, все менше усміхаються, все більше немочі накочується на їхні покромсані тіла.
Один лиш промінець їх гріє – Аллочка. Проте, де вона? Знову шуцмани вивели дитину у місто, водять з вулиці на вулицю, по ринковій площі, біля вокзалу – змушують Аллочку кликати: “Мамо!”.
Тюремникам мало батька дівчинки, Федора Олексійовича, на тілі якого вже нема живого місця; увесь пошрамований, побитий, з повикручуваними руками й ногами; коли Аллочку виводять на тюремне подвір'я, дають змогу йому поглянути на доньку, щоб завдати душевних мук, щоб зламати. Але Волкотруб ні в чім не зізнається. Тільки сльози течуть з його очей. Гіркі батьківські сльози…
– Аллочку водять, – доносяться до дівчат слова Олександри Юхимівни. Вона їм тут – за матір. Зістарилася на десятиріччя, стала тінню колишньої пишної молодиці, а материнська жага тримається за душу, підштовхує до дівчат.
– Ти б мені, Маню, ще разечок про Петю розповіла. Коли ви зустрілися востаннє, про що говорили, – просить.
Маня знеможена до краю. Вимучили її на допитах – сама дивується: як ще не зупинилося її серце! Б'ється?
Навіщо? Доки?.. Та Олександра Юхимівна питає про Петю, “ніжного мого”. І вона мовби оживає. Начеб не Маня мовить, а Петрусь з її грудей озивається, з її губ злітає його голос…
– А чого ж, мамо! – починає не раз переповідане Маня. – В останній свій вечір, перед тим, як його мали вбити, був він зі мною. Тужбував за вами. Мене втішав. “От скінчиться війна – куди поїдемо?”. Я знала, куди він хоче. Він же “Захара Беркута” читав-перечитував. Він шанував цього героя, любив ту землю, де той жив. А земля та – Карпати… А сеї ночі наснився мені. Стоїть на горі, як отой Захар Безсмертний: “Скоро, Маню – каже, – скоро злетиш ти до мене. Разом будемо”.
* * *
…– Мовчать? Йолопи! Щоразу за вас допрацьовуй! – барон смерті крадькома дістався у Проскурів: начеб не він полює, а за ним гоняться. Карл фон Граф заскочив у тюрму:
– Покажіть мені цих дівуль, – він підійшов до віконечка у дверях, розглядає крізь замасковану дірку-віконце Маню й Олю. – Ха-ха! – розсипається по його підборідді, тлустій, волячій шиї довго тамована зловтіха. – То ці теж хотіли підірвати мене в перукарні? Ці теж замахувалися?
Фашист рішуче прочинив двері, зайшов у бункер для допитів. Маня й Оля, уздрівши його, тихенько зойкнули: перед ними постав майже двометрового зросту вовкодав у людській подобі. Він забув, що Оля вільно володіє німецькою і хоча паморочиться в неї голова, все ж розчула, що сказав Граф:
– Підсмажували? – кинув на похідне горно. – Пекли залізом? І мовчать?
Граф ощирився. Схоже, на відповідь Вахмайстера не чекав: обличчя дівчат про те промовляють, в пухирях – перса. У Мані до того ж і рука перебита, висить, як нежива. Граф гидливо відвернувся – трупи, а ще опираються. Пора кінчати з ними. Все одно переловимо усіх бандитів. Та ще одна спроба:
– Вівчарками, – буркнув начальнику тюрми. – Нехай покуштують цього сучого м'яса! Нехай наїдяться!
Він підійшов до дівчат:
– Хто такий Старик, де його шукати – скажеш?
– Ні, – заперечливо повела головою Маня. Оля й не рухнулася…
– Хто такий Федір, де він є?.. Де радіоприймач, друкарня?
Обидві знизали плечима: відки нам знати?
Граф виплюнув на підлогу недопалок, розтер чоботом. Тут же пожалкував: треба було… Запалив другу, затягнувся, підійшов до Мані, націлився вогником цигарки на Маню, з розгону притис до її лоба. Зашкварчала шкіра, попіл запорошив їй очі. Дівчина крутила головою. Тоді він приклав недопалок до скроні – перепалював вену. Маня й цього разу не далася, штовхнулася – цигарка випала з руки Графа.
Від болю дівчина сповзла по стіні на підлогу. Катові незручно й ліньки було нагинатися. І він взявся мордувати Олю. Коли набридло, кинув на ходу Вахмайстеру:
– Вівчарками! Нехай роздеруть і з'їдять – наказав. Дійте! Сьогодні чи завтра… Мусять заговорити. А ні – в яр!
Вівчарок на дівчат напустили другодні. Вивели на в'язничне дворище, пришнурували до стовпів. Гадалося Мані й Олі – це вже розстріл. Аж ні! Відчиняються двері собаківні – звідти вириваються злющі й голодні пси, привчені пити людську кров. Зчинився крик, лемент, гавкіт, що привернуло увагу всіх в'язнів тюрми – вони обліпили вікна, почіплялися за грати.
І раптом кількасотвусте розірвалося над дворищем:
Катюги! Нелюди! Що ви робите? Звірі!..
Тюрма кричала, протестувала, а внизу шмагували дівочі тіла вівчарки. Та, либонь, крик той дійшов скоріше до тварин, аніж до мучителів, бо пси наполохано задерли носи вгору, шугнули назад у свою собаківню, а кати відкрили по вікнах вогонь з автоматів.
– Покажіть мені цих дівуль, – він підійшов до віконечка у дверях, розглядає крізь замасковану дірку-віконце Маню й Олю. – Ха-ха! – розсипається по його підборідді, тлустій, волячій шиї довго тамована зловтіха. – То ці теж хотіли підірвати мене в перукарні? Ці теж замахувалися?
Фашист рішуче прочинив двері, зайшов у бункер для допитів. Маня й Оля, уздрівши його, тихенько зойкнули: перед ними постав майже двометрового зросту вовкодав у людській подобі. Він забув, що Оля вільно володіє німецькою і хоча паморочиться в неї голова, все ж розчула, що сказав Граф:
– Підсмажували? – кинув на похідне горно. – Пекли залізом? І мовчать?
Граф ощирився. Схоже, на відповідь Вахмайстера не чекав: обличчя дівчат про те промовляють, в пухирях – перса. У Мані до того ж і рука перебита, висить, як нежива. Граф гидливо відвернувся – трупи, а ще опираються. Пора кінчати з ними. Все одно переловимо усіх бандитів. Та ще одна спроба:
– Вівчарками, – буркнув начальнику тюрми. – Нехай покуштують цього сучого м'яса! Нехай наїдяться!
Він підійшов до дівчат:
– Хто такий Старик, де його шукати – скажеш?
– Ні, – заперечливо повела головою Маня. Оля й не рухнулася…
– Хто такий Федір, де він є?.. Де радіоприймач, друкарня?
Обидві знизали плечима: відки нам знати?
Граф виплюнув на підлогу недопалок, розтер чоботом. Тут же пожалкував: треба було… Запалив другу, затягнувся, підійшов до Мані, націлився вогником цигарки на Маню, з розгону притис до її лоба. Зашкварчала шкіра, попіл запорошив їй очі. Дівчина крутила головою. Тоді він приклав недопалок до скроні – перепалював вену. Маня й цього разу не далася, штовхнулася – цигарка випала з руки Графа.
Від болю дівчина сповзла по стіні на підлогу. Катові незручно й ліньки було нагинатися. І він взявся мордувати Олю. Коли набридло, кинув на ходу Вахмайстеру:
– Вівчарками! Нехай роздеруть і з'їдять – наказав. Дійте! Сьогодні чи завтра… Мусять заговорити. А ні – в яр!
Вівчарок на дівчат напустили другодні. Вивели на в'язничне дворище, пришнурували до стовпів. Гадалося Мані й Олі – це вже розстріл. Аж ні! Відчиняються двері собаківні – звідти вириваються злющі й голодні пси, привчені пити людську кров. Зчинився крик, лемент, гавкіт, що привернуло увагу всіх в'язнів тюрми – вони обліпили вікна, почіплялися за грати.
І раптом кількасотвусте розірвалося над дворищем:
Катюги! Нелюди! Що ви робите? Звірі!..
Тюрма кричала, протестувала, а внизу шмагували дівочі тіла вівчарки. Та, либонь, крик той дійшов скоріше до тварин, аніж до мучителів, бо пси наполохано задерли носи вгору, шугнули назад у свою собаківню, а кати відкрили по вікнах вогонь з автоматів.
* * *
Аллочка сіла в узголів'ї дівчат, притулила вушко до Маниних грудей: серце мовчить! Невже зупинилося? Маня так благала його, щоб з цим поквапилося! І от воно не б'ється…
Не б'ється? Аллочка труснула катовану – Маня застогнала. І водночас застогнала уся в'язниця, всі її камери, всі нари. Стогнав за стіною Аллоччин татко – Федір Волкотруб, стогнав Іван Степаненко, директор МТС, стогнала Вільгельміна Рушковська, стогнали Микола Запалацький і Микола Олексіїв, прозваний підпільниками Миколою Зимою – стогоном мовби хтось диригував, він хитав тюремні мури, позбавляв сну сторожу, конвоїрів, вішальників і майстрів пострілів у потилицю – кара неминуча. Від усвідомлення того стогнали кати й зрадники.
Ще раніше в цих камерах ждали своєї останньої миті Михайло Хрещевський, Гнат Мацьков, Андрій Янів, Мефодій Чернишенко, Микола Шилов, Іван Борисов, Віктор Бородін, Іван Васильєв, Федір Коваленко – загубився лік всім замордованим, розстріляним! І їхні стогони не покидають цих стін – волають, звинувачують.
Тюрма стогне – і в Аллочки пробігає остуда по шкірі.
…Була в тій камері безцінна річ – огризок хімічного олівця. Його ховали подалі, берегли; в'язні, котрих виводили на страту, передавали тим, хто тут лишався. Маня знала про це і, опритомнівши, попросила олівець, виразно уявляла, де вона, що з нею і скільки їй ще лишилося. З Олею поділилася своїм наміром – написати передсмертну записку. Подруга погодилась.
Маня сперлася на цементівку, на клапті паперу взялася виводити слова. Неслухняна рука тремтіла, голова паморочилася – дівчина забувала, що писати, тоді питалася в Олі: “Кажи, що…”. Каракуля до каракулі, крупна й дрібніша (Маня не впізнавала свого гарного почерку!) – клеїлися слова у речення; записка давалася дівчатам з великими труднощами. А все ж – впоралися:
“Товариші, ми вмираємо, – при цім слові дівчата ковтали сльози, – витримавши жорстокі катування. Ми знаємо, за що вмираємо… Ми не змогли добити ворога. Зробіть це за нас. Продовжуйте боротьбу!
Не б'ється? Аллочка труснула катовану – Маня застогнала. І водночас застогнала уся в'язниця, всі її камери, всі нари. Стогнав за стіною Аллоччин татко – Федір Волкотруб, стогнав Іван Степаненко, директор МТС, стогнала Вільгельміна Рушковська, стогнали Микола Запалацький і Микола Олексіїв, прозваний підпільниками Миколою Зимою – стогоном мовби хтось диригував, він хитав тюремні мури, позбавляв сну сторожу, конвоїрів, вішальників і майстрів пострілів у потилицю – кара неминуча. Від усвідомлення того стогнали кати й зрадники.
Ще раніше в цих камерах ждали своєї останньої миті Михайло Хрещевський, Гнат Мацьков, Андрій Янів, Мефодій Чернишенко, Микола Шилов, Іван Борисов, Віктор Бородін, Іван Васильєв, Федір Коваленко – загубився лік всім замордованим, розстріляним! І їхні стогони не покидають цих стін – волають, звинувачують.
Тюрма стогне – і в Аллочки пробігає остуда по шкірі.
…Була в тій камері безцінна річ – огризок хімічного олівця. Його ховали подалі, берегли; в'язні, котрих виводили на страту, передавали тим, хто тут лишався. Маня знала про це і, опритомнівши, попросила олівець, виразно уявляла, де вона, що з нею і скільки їй ще лишилося. З Олею поділилася своїм наміром – написати передсмертну записку. Подруга погодилась.
Маня сперлася на цементівку, на клапті паперу взялася виводити слова. Неслухняна рука тремтіла, голова паморочилася – дівчина забувала, що писати, тоді питалася в Олі: “Кажи, що…”. Каракуля до каракулі, крупна й дрібніша (Маня не впізнавала свого гарного почерку!) – клеїлися слова у речення; записка давалася дівчатам з великими труднощами. А все ж – впоралися:
“Товариші, ми вмираємо, – при цім слові дівчата ковтали сльози, – витримавши жорстокі катування. Ми знаємо, за що вмираємо… Ми не змогли добити ворога. Зробіть це за нас. Продовжуйте боротьбу!
Марія Трембовецька
Ольга Кшевінська”.
Ольга Кшевінська”.
Записку заховали в чайник з подвійним дном. Маня попросила опасистого шуцмана, котрий опікався Аллочкою, щоб віддав сестрі Жені. Той, не підозріваючи, що за чайник такий, послухався…
”…Кінець уже видно”, – зітхала після того Маня: завтра їй виповнюється двадцять і Вахмайстер пообіцяв, якщо не зізнається в усьому, справити “іменини”. Здогадується юнка, що за “іменини”. Не зізнається ж, звісно, бо чого б мала терпіти такі страшні тортури, якби збиралася розв'язати свого язика?..
Отже, завтра…
Завтра її остання мить?..
Який жах! Навіть вдома, в ліжку померти у двадцять – трагедія, рівнозначна всесвітній! А тут тебе у день твого народження розстріляють… І скинуть труп у глибокий, мокрий яр. Загребуть, як скотину: ні похоронної відправи, ні слів прощання, ні труни, ні бодай дерев'яного хреста!
…В Олі – свої терзання: коротеньке життя прокручує в пам'яті. Виросла. Скінчила школу. Вийшла заміж. Втратила у Фінську чоловіка… Покохала Павла Вітанова. Стала підпільницею…. Її зрадили – потрапила в лабета ворога. І от вона гине!.. За що? Що вона такого зробила, щоб фашисти пустили їй кулю в потилицю? Поклавши руку на серце, може, не в докір собі, сказати: дещо таки зробила!.. І досі хвилює подія, що трапилася на вокзалі: солдати вермахту відмовилися їхати на Східний фронт! 350 своїх вояків змушена була тоді заарештувати польова жандармерія?
А хто до того бунту причетний? Вона, Оля! Написала листівку німецькою, розповіла обдуреним фюрером армійцям, що їхні армії під Сталінградом розгромлені, а Гітлер правди їм не каже, обманює – шле у те пекло свіже гарматне м'ясо…
Оля побувала у Купелі й Глядках – селах, що неподалік Проскурова, тепер Волочиського району. Чим там займалася? Створила дві підпільні групи, була зв'язковою між ними і окружним підпільним комітетом. У Глядках сміливці Петровський, Олексюк і Коломійцев напали на сільуправу, забрали там гвинтівки. Ними озброїлася група Сергія Ясика…
”…Кінець уже видно”, – зітхала після того Маня: завтра їй виповнюється двадцять і Вахмайстер пообіцяв, якщо не зізнається в усьому, справити “іменини”. Здогадується юнка, що за “іменини”. Не зізнається ж, звісно, бо чого б мала терпіти такі страшні тортури, якби збиралася розв'язати свого язика?..
Отже, завтра…
Завтра її остання мить?..
Який жах! Навіть вдома, в ліжку померти у двадцять – трагедія, рівнозначна всесвітній! А тут тебе у день твого народження розстріляють… І скинуть труп у глибокий, мокрий яр. Загребуть, як скотину: ні похоронної відправи, ні слів прощання, ні труни, ні бодай дерев'яного хреста!
…В Олі – свої терзання: коротеньке життя прокручує в пам'яті. Виросла. Скінчила школу. Вийшла заміж. Втратила у Фінську чоловіка… Покохала Павла Вітанова. Стала підпільницею…. Її зрадили – потрапила в лабета ворога. І от вона гине!.. За що? Що вона такого зробила, щоб фашисти пустили їй кулю в потилицю? Поклавши руку на серце, може, не в докір собі, сказати: дещо таки зробила!.. І досі хвилює подія, що трапилася на вокзалі: солдати вермахту відмовилися їхати на Східний фронт! 350 своїх вояків змушена була тоді заарештувати польова жандармерія?
А хто до того бунту причетний? Вона, Оля! Написала листівку німецькою, розповіла обдуреним фюрером армійцям, що їхні армії під Сталінградом розгромлені, а Гітлер правди їм не каже, обманює – шле у те пекло свіже гарматне м'ясо…
Оля побувала у Купелі й Глядках – селах, що неподалік Проскурова, тепер Волочиського району. Чим там займалася? Створила дві підпільні групи, була зв'язковою між ними і окружним підпільним комітетом. У Глядках сміливці Петровський, Олексюк і Коломійцев напали на сільуправу, забрали там гвинтівки. Ними озброїлася група Сергія Ясика…
* * *
Проскурів, 15 травня 1943 року.
Настав світанок.
Світанок її двадцятиліття.
Світанок її останніх іменин…
Маня вловила його прихід. Розклепила повіки підвела трішки голову, поглянула на вікно, за яким цвіла, буяла весна…
Оля відчула – подруга стрічає своє свято. І собі ворухнулась:
– Вітаю! – проказала з гіркотою.
– Вітаємо! – подала голос уся камера.
– Дай, боже, щоб ти, доню, випурхнула з цієї темниці жива й добула до старості! – побажала немолода жінка з Тернопільщини.
– Випурхну! – защеміло в грудях. – Вже випурхну, тільки не туди.
Ще було дуже рано.
Ще хотілося спати.
Маня не стуляла повік. Оля теж. Можливо, сеї ночі обидві й не дрімали: який сон напередодні розстрілу?
Маня зігнала зі свого личка страх. Оля так само.
Обидві поглядали на двері. Без тремтіння…
Брязнув засув. І дівочі серця тенькнули, наче натягнуті до краю струни по них?
На порозі постав тюремник, вкутаний з ніг до голови в коридорний морок. Та сутемрява ніби прилипла до нього.
– Трембовецькій, Кшевінській і Семенюк збиратися, – бовкнуло, як з безодні. – Не лишайте своїх речей, не треба…
Усе ясно: кому потрібні в камері їхні лахи? Відберуть їх там, біля яру…
Прокинулася Аллочка. Її збудило ридання, що наповнило тюремну конуру: плакали жінки, які тут лишалися, – жаліли дівчат, постарілої Семенючки – Петрової матері, Миколихи.
Оля обняла й поцілувала Аллочку: “Тобі жити!” – подумала. – Дай, Боженьку, хоч їй, дитині!..”.
Відтак Аллочку голубила й обцілувала Маня: “Рости велика!..”.
Їй допомогли підвестися. Олександра Юхимівна стала посередині, підставила Мані й Олі свої кволенькі плечі: ходім ріднесенькі!..
У дворі Маню, пошматовану, з перебитими кистями, зв'язали. На руках закрутили колючий дріт. Те ж саме вчинили з Олею. Заштовхали в криту машину.
У дворі Олександра Юхимівна зіткнулася зі своїм чоловіком – скатованим до невпізнання Миколою…
У дворі дівчатка побачили й Олю Лисичкіну, Манину сусідку, заложницю – її карали за чоловіка, Івана Андрющенка…
Тут вони уздріли й Івана Степаненка, директора Проскурівської МТС. Він робив неймовірні зусилля, щоб ступити бодай крок, але катів відштовхнув від себе – ішов без сторонньої допомоги…
Маня ледве чутно зойкнула: в кузов підсаджували Миколу Запалацького…
Найтяжче було Федору Волкотрубу. Либонь, він сподівався, що йому востаннє пощастить побачити Аллочку. Не дозволили!
Федір Олексійович харкав кров'ю: відбили легені й печінку. Під брезентом – не продихнути, не повернутись: повно людей.
Машина рвонулася з місця, вилетіла на Кам'янецьку, на колишню Поштову дорогу. Веде Поштова до яру!..
Що за яр? Відки узявся?
Була у Проскурові цегельня. Брали для неї глину. Не одне десятиліття й не два. Глинисько розповзлося, розтягнулось. Розмили його снігові й дощові води: землю розпанахав глибокий і страшний яр…
Настав світанок.
Світанок її двадцятиліття.
Світанок її останніх іменин…
Маня вловила його прихід. Розклепила повіки підвела трішки голову, поглянула на вікно, за яким цвіла, буяла весна…
Оля відчула – подруга стрічає своє свято. І собі ворухнулась:
– Вітаю! – проказала з гіркотою.
– Вітаємо! – подала голос уся камера.
– Дай, боже, щоб ти, доню, випурхнула з цієї темниці жива й добула до старості! – побажала немолода жінка з Тернопільщини.
– Випурхну! – защеміло в грудях. – Вже випурхну, тільки не туди.
Ще було дуже рано.
Ще хотілося спати.
Маня не стуляла повік. Оля теж. Можливо, сеї ночі обидві й не дрімали: який сон напередодні розстрілу?
Маня зігнала зі свого личка страх. Оля так само.
Обидві поглядали на двері. Без тремтіння…
Брязнув засув. І дівочі серця тенькнули, наче натягнуті до краю струни по них?
На порозі постав тюремник, вкутаний з ніг до голови в коридорний морок. Та сутемрява ніби прилипла до нього.
– Трембовецькій, Кшевінській і Семенюк збиратися, – бовкнуло, як з безодні. – Не лишайте своїх речей, не треба…
Усе ясно: кому потрібні в камері їхні лахи? Відберуть їх там, біля яру…
Прокинулася Аллочка. Її збудило ридання, що наповнило тюремну конуру: плакали жінки, які тут лишалися, – жаліли дівчат, постарілої Семенючки – Петрової матері, Миколихи.
Оля обняла й поцілувала Аллочку: “Тобі жити!” – подумала. – Дай, Боженьку, хоч їй, дитині!..”.
Відтак Аллочку голубила й обцілувала Маня: “Рости велика!..”.
Їй допомогли підвестися. Олександра Юхимівна стала посередині, підставила Мані й Олі свої кволенькі плечі: ходім ріднесенькі!..
У дворі Маню, пошматовану, з перебитими кистями, зв'язали. На руках закрутили колючий дріт. Те ж саме вчинили з Олею. Заштовхали в криту машину.
У дворі Олександра Юхимівна зіткнулася зі своїм чоловіком – скатованим до невпізнання Миколою…
У дворі дівчатка побачили й Олю Лисичкіну, Манину сусідку, заложницю – її карали за чоловіка, Івана Андрющенка…
Тут вони уздріли й Івана Степаненка, директора Проскурівської МТС. Він робив неймовірні зусилля, щоб ступити бодай крок, але катів відштовхнув від себе – ішов без сторонньої допомоги…
Маня ледве чутно зойкнула: в кузов підсаджували Миколу Запалацького…
Найтяжче було Федору Волкотрубу. Либонь, він сподівався, що йому востаннє пощастить побачити Аллочку. Не дозволили!
Федір Олексійович харкав кров'ю: відбили легені й печінку. Під брезентом – не продихнути, не повернутись: повно людей.
Машина рвонулася з місця, вилетіла на Кам'янецьку, на колишню Поштову дорогу. Веде Поштова до яру!..
Що за яр? Відки узявся?
Була у Проскурові цегельня. Брали для неї глину. Не одне десятиліття й не два. Глинисько розповзлося, розтягнулось. Розмили його снігові й дощові води: землю розпанахав глибокий і страшний яр…
* * *
Трембовецькі тієї ночі не зімкнули віч: завтра Мані – двадцять! А вона… Сум у померку притис їм груди – каменюк нагорнув!
Мати сивіла, батько сивів, сестра постаріла на роки…
Ще не розповився на всю спромогу ранок, а якась невідома сила виштовхнула з хати: Іван Миколайович бігцем пустився до в'язниці. Там уже товпилася чималенька юрба, а новина – чорніша чорної.
– Повезли!..
Юрба посунула до яру. Постріли стихли недавно: конари дерев ще курілися задушливим димком… Убивці поспіхом накинули на розстріляних жовтого брилля: глина розмокла від крові, пропустила її крізь себе… Горбик-чотирикутник червонів і здригався: видать, під нагорнутим грунтом ще хтось не розпрощався з життям – борсався у могилі…
Небо гуркнуло, крапнуло солоним, як сльози, дощем – на травневий цвіт, на схилені у риданнях людські голови, на останню домівку убієнних.
Мати сивіла, батько сивів, сестра постаріла на роки…
Ще не розповився на всю спромогу ранок, а якась невідома сила виштовхнула з хати: Іван Миколайович бігцем пустився до в'язниці. Там уже товпилася чималенька юрба, а новина – чорніша чорної.
– Повезли!..
Юрба посунула до яру. Постріли стихли недавно: конари дерев ще курілися задушливим димком… Убивці поспіхом накинули на розстріляних жовтого брилля: глина розмокла від крові, пропустила її крізь себе… Горбик-чотирикутник червонів і здригався: видать, під нагорнутим грунтом ще хтось не розпрощався з життям – борсався у могилі…
Небо гуркнуло, крапнуло солоним, як сльози, дощем – на травневий цвіт, на схилені у риданнях людські голови, на останню домівку убієнних.
(Уривок із художньо-документального роману “Пароль – “Проскурів”)
ОЛЬГЕРД У КАМ'ЯНЦІ
Ольгерд мав звичку спілкуватися з людьми безпосередньо на вулицях і майданах. От він і в Кам'янці наказав зупинити карету, появився перед торговими рядами, що розмістилися обабіч вулиці. Вклонився людям і заговорив українською мовою:
– Бог – у поміч, доброчесна громадо!
Най і тобі, ясновельможний Великий князю, буде Божа поміч! – одказали торгові люди. – Раді тебе видіти у нашому місті. Що воно далі буде, скажи?..
– А що буде? Укріплятимемо Литовсько-Руську державу. Маєте, українці, гарну мову, мудру конституцію. Я розпорядився, щоб мовами українською й білоруською і Литва розмовляла, щоб конституція наша стала законом і для Литви…
– А хіба ж не має своєї конституції Литва? – допитувалися кам'янчани.
– Литва об'єдналася недавно, наймолодша держава Європи. Ми ще не в усьому відійшли від варязьких, племінних традицій. Тільки зароджуються наша освіта, культура. А ви вже усе це маєте, належите до древньої цивілізації… Ми вам допомогли визволитися з-під татарщини, а ви нам допоможіть позбутися темряви, неуцтва. Закони ваші захищатимуть і наш люд… Я при нинішній нагоді повідомляю, що мої писці уклали книгу “Статут князівства Литовського”, писану українською мовою: в ній зібрано всі судові звичаї й артикули, діючі в Україні. Вони обов'язкові й для литвинів… Раді запозичити у вас побільше хорошого. Ні вам, ні нам таке запозичення не зашкодить.
– Мудрий ти, князю, великодушний. Най береже тебе Господь! – схвально сприйняли його слова местичі…
У фортеці Ольгерд упізнав Остафія Жагуна, а довідавшись, що його призначено тутешнім воєводою, запросив до розмови:
– Пам'ятаю, пам'ятаю пана Остафія. На Синіх Водах ти діяв заодно з ким?..
– З отаманом Кряжем…
– Так, так… З Радомиром. Допомогли ви тоді нам у січі з татарами. Дякую, ратники!..
– Він і за умурування фортеці гідний похвали, – просвіщав високого гостя Юрій Коріятович. – Казали йому – умуруй і охороняй!..
Розумно, – засміявся Ольгерд. – Хто збудував фортецю своїми руками, той ворогу її не віддасть!.. А треба бути насторожі. Татарщина знову підіймає голову. Мусимо з нею якогось замирення шукати, бо цього разу не знати, чи здолаємо. Сил у них – не зрівняти з нашими. Московщина, Азія за ними… А ми що? Країна, якій потрібен спокій, щоб відродитися… З татарами маємо шукати мирних угод. Тим паче, що й вони буцімто до цього прагнуть. У Вільно побував посол Іляс… Виклав пропозиції Орди…Доведеться невелику данину сплачувати. Можна скористатися й тією обставиною, що ти, Юрію, ще холостякуєш. Пора женитися, пора!.. І вельми обачно зробиш, якщо поїдеш в Орду та візьмеш у жони татарку. Це убереже , принаймні Поділля, від наїздів чамбулів, від розорень і винищення. Скріпи, Юрку, серце і дій во благо усім нам. Заради цього ти мусиш улучити такий шанс…
Князь Юрій зблід: перед очима в нього мелькнуло ясне личко Фотини… Її кохає. Її хотів би взяти в жони. А що тепер? Ольгерд не просто радить, не просто підказує. Ольгерд будує на його одруженні державну політику, хоче використати цей шанс для зміцнення позицій Литви. Відмовся – за зрадника вважатиме. Мовляв, усіх нас погубив відмовою. А таке може бути – татарська загроза очевидна…
Засумував князь Юрій. Тяжко зітхнув. Ольгерд збагнув його душевний стан і знічено, аж мовби винувато усміхнувся:
– Розумію тебе, небоже. Тяжко поєднати свою долю з іновіркою. Але у нас іншого виходу нема… Ти – Муж. Воїн-коріят. Служи Ойчизні, як кажуть наші близькі сусіди-суперники – ляхи… Не ти перший, не ти останній – Литва сп'ялася на ноги, бо мудрі голови побільшували її міць жоною, а не війною… І татарка – людина. І її полюбиш… Хто народився для щастя – щасливим буде! Ніщо не завадить. Не сприймай це, одначе, як наказ. Раджу тобі. А ти знаєш, що я нічо не роблю, не обдумавши…
– На гиншу, – чомусь скопіював говірку Радомира Кряжа князь Юрій, – я накидаю оком. А через вашу, стрию, пораду мушу забути. Це мені – як ніж у серце…
– Дорогенький мій! – обняв його за плечі Ольгерд. – Я не змушую тебе забути кохану. Якщо любиш – цього не вирвати з серця. І най воно буде, твоє кохання. Ти ж знаєш, можна жити під одним дахом, а не мати краплини щастя. А можна все життя провести у сідлі, яко оце я, твій верховний волостель, і зазнати великої любові. Кохай собі на здоров'я, шануй свою обраницю! Та водночас підкорися моїй пораді – їдь в Орду і вибери собі в жони татарку! Тут грішу я – мені й відповідати за тебе перед Богом…
Князь Олександр почувався двояко: шкода брата Юрія, проте й стрия Ольгерда підтримував – у його руках державне кермо…
Ольгерд мовби прочитав Олександрові думки, обернувся до нього:
– І тобі дещо пропоную. Лишай Кам'янець. Поїдеш княжити на Волинь, у Володимир. Теребовлянське князівство – теж за тобою. Бо й там треба багато чого умурувати. Хто ж, як не ти, не один з вас, Коріятовичі? Їдь, Лесю, а ти, Юрку, збирайся в Орду, ще не пізно…
– Бог – у поміч, доброчесна громадо!
Най і тобі, ясновельможний Великий князю, буде Божа поміч! – одказали торгові люди. – Раді тебе видіти у нашому місті. Що воно далі буде, скажи?..
– А що буде? Укріплятимемо Литовсько-Руську державу. Маєте, українці, гарну мову, мудру конституцію. Я розпорядився, щоб мовами українською й білоруською і Литва розмовляла, щоб конституція наша стала законом і для Литви…
– А хіба ж не має своєї конституції Литва? – допитувалися кам'янчани.
– Литва об'єдналася недавно, наймолодша держава Європи. Ми ще не в усьому відійшли від варязьких, племінних традицій. Тільки зароджуються наша освіта, культура. А ви вже усе це маєте, належите до древньої цивілізації… Ми вам допомогли визволитися з-під татарщини, а ви нам допоможіть позбутися темряви, неуцтва. Закони ваші захищатимуть і наш люд… Я при нинішній нагоді повідомляю, що мої писці уклали книгу “Статут князівства Литовського”, писану українською мовою: в ній зібрано всі судові звичаї й артикули, діючі в Україні. Вони обов'язкові й для литвинів… Раді запозичити у вас побільше хорошого. Ні вам, ні нам таке запозичення не зашкодить.
– Мудрий ти, князю, великодушний. Най береже тебе Господь! – схвально сприйняли його слова местичі…
У фортеці Ольгерд упізнав Остафія Жагуна, а довідавшись, що його призначено тутешнім воєводою, запросив до розмови:
– Пам'ятаю, пам'ятаю пана Остафія. На Синіх Водах ти діяв заодно з ким?..
– З отаманом Кряжем…
– Так, так… З Радомиром. Допомогли ви тоді нам у січі з татарами. Дякую, ратники!..
– Він і за умурування фортеці гідний похвали, – просвіщав високого гостя Юрій Коріятович. – Казали йому – умуруй і охороняй!..
Розумно, – засміявся Ольгерд. – Хто збудував фортецю своїми руками, той ворогу її не віддасть!.. А треба бути насторожі. Татарщина знову підіймає голову. Мусимо з нею якогось замирення шукати, бо цього разу не знати, чи здолаємо. Сил у них – не зрівняти з нашими. Московщина, Азія за ними… А ми що? Країна, якій потрібен спокій, щоб відродитися… З татарами маємо шукати мирних угод. Тим паче, що й вони буцімто до цього прагнуть. У Вільно побував посол Іляс… Виклав пропозиції Орди…Доведеться невелику данину сплачувати. Можна скористатися й тією обставиною, що ти, Юрію, ще холостякуєш. Пора женитися, пора!.. І вельми обачно зробиш, якщо поїдеш в Орду та візьмеш у жони татарку. Це убереже , принаймні Поділля, від наїздів чамбулів, від розорень і винищення. Скріпи, Юрку, серце і дій во благо усім нам. Заради цього ти мусиш улучити такий шанс…
Князь Юрій зблід: перед очима в нього мелькнуло ясне личко Фотини… Її кохає. Її хотів би взяти в жони. А що тепер? Ольгерд не просто радить, не просто підказує. Ольгерд будує на його одруженні державну політику, хоче використати цей шанс для зміцнення позицій Литви. Відмовся – за зрадника вважатиме. Мовляв, усіх нас погубив відмовою. А таке може бути – татарська загроза очевидна…
Засумував князь Юрій. Тяжко зітхнув. Ольгерд збагнув його душевний стан і знічено, аж мовби винувато усміхнувся:
– Розумію тебе, небоже. Тяжко поєднати свою долю з іновіркою. Але у нас іншого виходу нема… Ти – Муж. Воїн-коріят. Служи Ойчизні, як кажуть наші близькі сусіди-суперники – ляхи… Не ти перший, не ти останній – Литва сп'ялася на ноги, бо мудрі голови побільшували її міць жоною, а не війною… І татарка – людина. І її полюбиш… Хто народився для щастя – щасливим буде! Ніщо не завадить. Не сприймай це, одначе, як наказ. Раджу тобі. А ти знаєш, що я нічо не роблю, не обдумавши…
– На гиншу, – чомусь скопіював говірку Радомира Кряжа князь Юрій, – я накидаю оком. А через вашу, стрию, пораду мушу забути. Це мені – як ніж у серце…
– Дорогенький мій! – обняв його за плечі Ольгерд. – Я не змушую тебе забути кохану. Якщо любиш – цього не вирвати з серця. І най воно буде, твоє кохання. Ти ж знаєш, можна жити під одним дахом, а не мати краплини щастя. А можна все життя провести у сідлі, яко оце я, твій верховний волостель, і зазнати великої любові. Кохай собі на здоров'я, шануй свою обраницю! Та водночас підкорися моїй пораді – їдь в Орду і вибери собі в жони татарку! Тут грішу я – мені й відповідати за тебе перед Богом…
Князь Олександр почувався двояко: шкода брата Юрія, проте й стрия Ольгерда підтримував – у його руках державне кермо…
Ольгерд мовби прочитав Олександрові думки, обернувся до нього:
– І тобі дещо пропоную. Лишай Кам'янець. Поїдеш княжити на Волинь, у Володимир. Теребовлянське князівство – теж за тобою. Бо й там треба багато чого умурувати. Хто ж, як не ти, не один з вас, Коріятовичі? Їдь, Лесю, а ти, Юрку, збирайся в Орду, ще не пізно…
* * *
Ольгерд ще не розібрався з Кам'янцем, тільки одну ніч переночував, як до нього прорвався Немира. Здогадувався, що Великий князь Литовський не омине Бакоти, а все ж надумав не чекати гостя вдома, а поїхати по нього, запросити. Інакше кажучи, – заманити, що не те саме, а значно ліпше од звичайного, наглядацького візиту. І заманив князівський намісник волостеля не якимсь смаковитим пряником, а банальною вигадкою:
– Ваша високість, – підступився до Ольгерда. – Чекає Бакота, вотчина князів Костянтина і Федора, які нині в мандрах. Я, їхній намісник, маю припоруку запросити Великого князя Литовського на нічну риболовлю на Дністрі. Чи виділи ви, ясновельможний, Бакоту? А там – сліди короля Данила Галицького. Там замолоду бувала ваша матінка – галицька княжна Левоніда, царство їй небесне! Гріх обминути таку святиню! А Дністер! Нігде в світі більше такої швидкої води нема. А риба ж там! Сомища і щуки – як бервени! Можна у штабелі складати. Їдьмо зараз же!.. Ніч обіцяє бути вражаючою. Рибалки з усієї округи зібралися і ждуть на вас! Це буде справжня великокнязівська риболовля – з вогнями і піснями. На Дністрі ви й дараби узрієте, як на Пруті, Черемоші чи Тисі…
– Дараби? – не йняв віри Ольгерд. – Відки вони взялися на Дністрі?..
– Ваш браток, мукачівський воєвода Федір направив на поміч гуцулів. Вони справляють ліс уграм і волохам, приторговують якийсь гріш… А до того лісове добро ми спалювали, задарма розвівало його вітром…
Не знати, чи спокусила б Ольгерда риболовля. Але уздріти дараби йому таки закортіло. І князю Юрію приємно: пораду Богумила Гриви підтримав. У казні гроші завелися. Ольгерд похвалить…
– То я готовий! – погодився Великий князь Литовський. – Тільки без почту, бо ненадовго – на одну ніч.
Ольгерд пересів у ридван князя Юрія і в супроводі місцевої охорони подався услід за Немирою.
– Ваша високість, – підступився до Ольгерда. – Чекає Бакота, вотчина князів Костянтина і Федора, які нині в мандрах. Я, їхній намісник, маю припоруку запросити Великого князя Литовського на нічну риболовлю на Дністрі. Чи виділи ви, ясновельможний, Бакоту? А там – сліди короля Данила Галицького. Там замолоду бувала ваша матінка – галицька княжна Левоніда, царство їй небесне! Гріх обминути таку святиню! А Дністер! Нігде в світі більше такої швидкої води нема. А риба ж там! Сомища і щуки – як бервени! Можна у штабелі складати. Їдьмо зараз же!.. Ніч обіцяє бути вражаючою. Рибалки з усієї округи зібралися і ждуть на вас! Це буде справжня великокнязівська риболовля – з вогнями і піснями. На Дністрі ви й дараби узрієте, як на Пруті, Черемоші чи Тисі…
– Дараби? – не йняв віри Ольгерд. – Відки вони взялися на Дністрі?..
– Ваш браток, мукачівський воєвода Федір направив на поміч гуцулів. Вони справляють ліс уграм і волохам, приторговують якийсь гріш… А до того лісове добро ми спалювали, задарма розвівало його вітром…
Не знати, чи спокусила б Ольгерда риболовля. Але уздріти дараби йому таки закортіло. І князю Юрію приємно: пораду Богумила Гриви підтримав. У казні гроші завелися. Ольгерд похвалить…
– То я готовий! – погодився Великий князь Литовський. – Тільки без почту, бо ненадовго – на одну ніч.
Ольгерд пересів у ридван князя Юрія і в супроводі місцевої охорони подався услід за Немирою.
* * *
Уранці, сяючи, яко саме сонце, Великий князь вискочив з намету, спустився з косогору до Дністра, ускочив між хвилі. Швидка вода рвонула його щосили на глибоке, та в Ольгерда вистачило уміння здолати ту непереборну тягу і благополучно вибратися на берег. Він зупинився на пагорбі й довго дивився на дараби, на плотогонів, які навіть на неприборканому Дністрі почувалися, наче у себе дома..
– Надовго вони прибули? – запитав у Юрія.
– Поки є ліс на продажу. А скінчиться – повернуться у свої колиби та хижі…
Ольгерд оглянувся на темну шелестку стіну за плечима. Дерева мовби підслуховували ту розмову. І князь – дитя язичницького світу – зрозумів їхню цікавість, пожалів їх:
– Лісу тут доста. Проте й нащадків не зобидьмо…
І, помовчавши, раптом зайшовся напівдитячим сміхом:
– Юрку! Я хмелію. Хмелію від пахощів цієї землі!..
Босоніж кинувся у луг, прудко, яко сімнадцятилітній молодик, пробігся уздовж берега:
– Наздоганяй, Юрку!
А коли небіж порівнявся з ним, сказав:
– Нігде я не почувався так добре, яко тут! Чого б то?
Бо це земля бабуні Левоніди, – відповів зворушений Юрій. – У ці краї повернулась її душа!..
– Надовго вони прибули? – запитав у Юрія.
– Поки є ліс на продажу. А скінчиться – повернуться у свої колиби та хижі…
Ольгерд оглянувся на темну шелестку стіну за плечима. Дерева мовби підслуховували ту розмову. І князь – дитя язичницького світу – зрозумів їхню цікавість, пожалів їх:
– Лісу тут доста. Проте й нащадків не зобидьмо…
І, помовчавши, раптом зайшовся напівдитячим сміхом:
– Юрку! Я хмелію. Хмелію від пахощів цієї землі!..
Босоніж кинувся у луг, прудко, яко сімнадцятилітній молодик, пробігся уздовж берега:
– Наздоганяй, Юрку!
А коли небіж порівнявся з ним, сказав:
– Нігде я не почувався так добре, яко тут! Чого б то?
Бо це земля бабуні Левоніди, – відповів зворушений Юрій. – У ці краї повернулась її душа!..
(Уривок із роману-міфу “Коріятовичі”)
ОРИНИНСЬКИЙ СТЕП
До Оринина, отже, рукою подати. Рівне поле-степ відкривається з шибочки ридвана на кілька верст уперед. І що ж вони, їздоки, яких везе сердитий на литовця Вітавтаса кучер Оксент Продайвода, бачать? З-за гіллястих дерев виглядають дахи добротних будівель. Не якихось там халупок. Особняки ці огороджені високими парканами, живоплотами. Брами день і ніч замкнені, що не від доброго життя – дошкулять чужоземні зайди, ті ж татарські бамбули. Лише зачують жителі грюкіт об браму – мчаться до потаємних перелазів, непомітно дістаються до степових сховищ. Тут і перебудуть лиху годину… Все те Гафія знає, бо й сама подалася звідси у безпечніше місце, в Кам'янець, за фортечні мури, де найнялася у служниці до отця Якова та матушки Варвари.
Особливістю Оринина було й те, що він ще 1501 року одержав право брати мито за користування мостом через річку Жванчик. А тому фірман Оксент Продайвода при наближенні ридвана до тої переправи озирнувся на Гафію, тпрукнув до коней, натягнув віжки. Та митників не було видно ні при в'їзді на міст, ні ген уздовж нього. Фірман звівся з передка на повен зріст, щоб роздивитися довкола. Таки не видно нікого! Кинув погляд поверх дашка ридвана, туди, відкіля їдуть. Те, що він уздрів, змусило його притьом упасти на своє сидіння, ухопитися за віжки: позаду карети, на повному скаку, вигулькнув татарський чамбул. Низенькі прудконогі коники несли вершників, зодягнутих в чорно-бурі накидки й феси, з блискавичною швидкістю. Ридван кримчаки, безперечно, помітили і, сподіваючись поживитися, намагалися перехопити його ще до переїзду через міст. Тим паче, що митники могли зчинити стрілянину, закликати до збройного опору й жителів Оринина. Тоді здобич для степових грабіжників далася б нелегко. Від ридвана чамбульців відділяло верст зо три…
Продайвода прикинув, що його коні не згірш татарських, а мо, й ліпші, дужчі. Та з ридваном далеко не втечеш. Доконати можуть і прицільні ворожі стріли.
Що ж станеться з дітьми, Гафією? Або лишаться без голів, або їх полонять, запроторять у рабство.
– Гафіє! – гукнув фірман через плече, щосили стьобаючи коней. – Ординці! – і крутячи головою то вперед, на дорогу, то назад, на карету, кидав жінці: – Злазьте і швиденько ховайтеся під міст. Най діти занурюються у воду. Дай їм очеретини, щоб дихали. І сама рятуйся. В кущах, подалі від дітей. Я спробую на кареті. Вони поженуться за мною…
На повороті, перед самим мостом, ридван став так, щоб татарам не було видно, як з нього вискочила жінка з дітьми. Всі троє збігли під міст… А ридван рвонув з місця, прогуркотів колісьми по дерев'яному настилу переїзду.
– В лози! В лози! – загукала Гафія.
Сама ж на ходу висмикнула з води два зелених стебла очерету. У річкових заростях тицьнула дітям по уламку стебла, показала, як треба зануритися у воду і дихати через оті непомітні серед прибережного латаття трубочки, коли відчують чи побачать небезпеку, прислухатися до її, Гафіїного оклику. І вона кинулася подалі від дітей, бо розуміла, що дорослу жінку ординцям помітити легше. То, мо, таким чином удасться відвернути біду бодай від своїх підопічних…
Тупнява татарського чамбула налетіла на міст. Споруда загуркотіла, заскрипіла, задрижала над річкою.
Ридван летів до Оринина. От-от перші садиби, зелена завіса! Фірман плекав надію, що в містечку переслідувачі втратять його з виду, він обітне ножем посторонки і верхи на конях утече.
Так воно й сталося. Чамбул з розгону наткнувся на кинуту фіру, мусив затриматися. Кримчаки на хвильку завагалися: це та чи інша? Але, угледівши перерізані посторонки, розділили свій загін на два: невелика група заходилася обшукувати кинутий ридван, а решта пустилася навздогінці за фірманом.
Лови ж, одначе, вітра в полі! Втікач зник безслідно: звернув в узбічну криву вуличку, по катоду спустився позаду саду, переплив Жванчик і, припавши до розкошланої кінської гриви, метнувся через опустілий прирічковий белебень, як чорна блискавка, що залишає за собою кромішню пітьму… Упущений з виду ординцями, Оксент Продайвода через півтори години благополучно досяг Кам'янця, верхи летів по Троїцькій вулиці до садиби господаря – рішучий і завзятий.
Особливістю Оринина було й те, що він ще 1501 року одержав право брати мито за користування мостом через річку Жванчик. А тому фірман Оксент Продайвода при наближенні ридвана до тої переправи озирнувся на Гафію, тпрукнув до коней, натягнув віжки. Та митників не було видно ні при в'їзді на міст, ні ген уздовж нього. Фірман звівся з передка на повен зріст, щоб роздивитися довкола. Таки не видно нікого! Кинув погляд поверх дашка ридвана, туди, відкіля їдуть. Те, що він уздрів, змусило його притьом упасти на своє сидіння, ухопитися за віжки: позаду карети, на повному скаку, вигулькнув татарський чамбул. Низенькі прудконогі коники несли вершників, зодягнутих в чорно-бурі накидки й феси, з блискавичною швидкістю. Ридван кримчаки, безперечно, помітили і, сподіваючись поживитися, намагалися перехопити його ще до переїзду через міст. Тим паче, що митники могли зчинити стрілянину, закликати до збройного опору й жителів Оринина. Тоді здобич для степових грабіжників далася б нелегко. Від ридвана чамбульців відділяло верст зо три…
Продайвода прикинув, що його коні не згірш татарських, а мо, й ліпші, дужчі. Та з ридваном далеко не втечеш. Доконати можуть і прицільні ворожі стріли.
Що ж станеться з дітьми, Гафією? Або лишаться без голів, або їх полонять, запроторять у рабство.
– Гафіє! – гукнув фірман через плече, щосили стьобаючи коней. – Ординці! – і крутячи головою то вперед, на дорогу, то назад, на карету, кидав жінці: – Злазьте і швиденько ховайтеся під міст. Най діти занурюються у воду. Дай їм очеретини, щоб дихали. І сама рятуйся. В кущах, подалі від дітей. Я спробую на кареті. Вони поженуться за мною…
На повороті, перед самим мостом, ридван став так, щоб татарам не було видно, як з нього вискочила жінка з дітьми. Всі троє збігли під міст… А ридван рвонув з місця, прогуркотів колісьми по дерев'яному настилу переїзду.
– В лози! В лози! – загукала Гафія.
Сама ж на ходу висмикнула з води два зелених стебла очерету. У річкових заростях тицьнула дітям по уламку стебла, показала, як треба зануритися у воду і дихати через оті непомітні серед прибережного латаття трубочки, коли відчують чи побачать небезпеку, прислухатися до її, Гафіїного оклику. І вона кинулася подалі від дітей, бо розуміла, що дорослу жінку ординцям помітити легше. То, мо, таким чином удасться відвернути біду бодай від своїх підопічних…
Тупнява татарського чамбула налетіла на міст. Споруда загуркотіла, заскрипіла, задрижала над річкою.
Ридван летів до Оринина. От-от перші садиби, зелена завіса! Фірман плекав надію, що в містечку переслідувачі втратять його з виду, він обітне ножем посторонки і верхи на конях утече.
Так воно й сталося. Чамбул з розгону наткнувся на кинуту фіру, мусив затриматися. Кримчаки на хвильку завагалися: це та чи інша? Але, угледівши перерізані посторонки, розділили свій загін на два: невелика група заходилася обшукувати кинутий ридван, а решта пустилася навздогінці за фірманом.
Лови ж, одначе, вітра в полі! Втікач зник безслідно: звернув в узбічну криву вуличку, по катоду спустився позаду саду, переплив Жванчик і, припавши до розкошланої кінської гриви, метнувся через опустілий прирічковий белебень, як чорна блискавка, що залишає за собою кромішню пітьму… Упущений з виду ординцями, Оксент Продайвода через півтори години благополучно досяг Кам'янця, верхи летів по Троїцькій вулиці до садиби господаря – рішучий і завзятий.
* * *
Поки кримчаки обшукували ридван та гналися за фірманом, Гафія зуміла відвести дітей подалі од мосту, ліпше їх замаскувати в лозах та очереті. І собі, як гадала, знайшла досить зручне укриття. Покладала надії на темряву: спуститься ніч – виведе Йоакимчика й Ганнусеньку з води, подасться у Теклівку чи Ріпинці – малі села, що неподалік Оринина. Місця ті, слава Богу, знає з дитинства, тому не сумнівається, що зуміє там порятуватися.
Одначе липневий день надто довгий, а ординці – досить досвідчені, щоб могли випустити зі своїх пазурів здобич. Вони збагнули, що той, хто правив фірою, – хитрий лис, обвів їх навколо пальця. Десь-то його супутники, що їхали у ридвані, непомітно злізли, заховалися. І це вони, либонь, зробили біля мосту, бо у відкритому степу як заховатися від погоні? Утікачі, вочевидь, прихопили з собою й золото чи якісь інші коштовності.
Кримчаки з'юрмилися біля мосту, нахилилися над водою. Їхні мокрі від поту бороди нависли над річковою гладінню, як щойно вирвані з болота кореневища; з волосин, мов з тоненьких коріньчат-відростків, скрапував униз дорожній бруд.
Ліпшої схованки, ніж там, в узбережній гущавині, переконалися переслідувачі, бути не може!
Ятаганами нарубали собі довгих жердин, узялися промацувати ними дно річки, кожен кущик, що стримів з води. Так вони просувалися далі й далі, вже наближалися до дітей.
Йоакимчик міцно тримав за рученя Ганнусеньку. Обоє вони вистромили голівки на поверхню і дихали на повні груди. Зачувши підозріле плюскотіння, діти ухопили очеретинки, занурились у воду…
Гафія теж дихала через стебло, трималася за корч. Витикала голову з води лише для того, щоб послухати, що діється навколо, наглянути на зарості, де лишила дітей.
Небезпека не захопила її зненацька: гострий слух вчасно вловив гомін, скрадливі кроки і плюскіт літепла. Жінка обережно виткнулася з води і позиркнула на лозняки, в яких причаїлися Йоакимчик з Ганнусенькою – татарські заброди вже штурхають кийками там! Серце стислося від болю: що буде з дітьми? Як порятуватися й самій?
Каміння під босими ногами боляче поколювало в п'яти. Гафія занурилася глибше, зігнулася до дна, намацала кілька уламків, наклала в поділ. Тихо випросталась – сонце вдарило у вічі! – шпурнула камінець на протилежний берег, в кущі.
На тріск гілля й сплеск води при тому березі старший з ординців зреагував так, як і передбачала жінка: подав сигнал, щоб підвели коней. Тримаючись за гриви і ховаючись за кінські шиї, чамбульці кинулись через Жванчик.
Гафія, ледь висовуючи голову з річки, пробралася поза кущами до самого берега, впригінці побігла уздовж Жванчика. Знову вихопила з мокрого подолу камінця і татари, вже на тому березі, метнулися до нового сплеску води. Обнишпорили один кущ, другий – і нікого! Либонь, при тім і запідозрили, що їх в оману вводять. А хто, як не втікачі!
Справді, щось мелькнуло поміж очеретом на протилежному березі, а тут, ближче до них, плюснув у воду камінь. З гиком і свистом кинулась розлючена орава назад…
Гафія щодуху бігла уздовж берега – подалі від дітей. Крізь лопотіння мокрої спідниці чула, як женеться за нею вершник на коні. Ось-ось свисне над її головою аркан, і поки він не здушив її горла, заголосила на весь Орининський степ:
– Ой Господоньку, порятуй мене! Ой, не ловіть мене! Ой, відпустіть!
То була остання надія, що її почують діти, що знатимуть, де вона, що з нею скоїлось.
Аркан стиснув її шию, голос обірвався. Жінка впала на траву й тої ж миті на неї з коня скочив бородатий упир, якому до плотських утіх хотілося ще й свіженької крові. Кривим ятангом зробив надріз…
Йоакимчик і Ганнусенька почули той прощальний крик. Дівчинка виткнулася з води і хотіла й собі заголосити:
– Мамцю!
Та Йоакимчик встиг затулити їй ротик, уткнув між губи очеретинку й потягнув під воду. Волів шепотіти молитву, але не розтулити вуст; молився подумки – просив у Господа спасіння…
Одначе липневий день надто довгий, а ординці – досить досвідчені, щоб могли випустити зі своїх пазурів здобич. Вони збагнули, що той, хто правив фірою, – хитрий лис, обвів їх навколо пальця. Десь-то його супутники, що їхали у ридвані, непомітно злізли, заховалися. І це вони, либонь, зробили біля мосту, бо у відкритому степу як заховатися від погоні? Утікачі, вочевидь, прихопили з собою й золото чи якісь інші коштовності.
Кримчаки з'юрмилися біля мосту, нахилилися над водою. Їхні мокрі від поту бороди нависли над річковою гладінню, як щойно вирвані з болота кореневища; з волосин, мов з тоненьких коріньчат-відростків, скрапував униз дорожній бруд.
Ліпшої схованки, ніж там, в узбережній гущавині, переконалися переслідувачі, бути не може!
Ятаганами нарубали собі довгих жердин, узялися промацувати ними дно річки, кожен кущик, що стримів з води. Так вони просувалися далі й далі, вже наближалися до дітей.
Йоакимчик міцно тримав за рученя Ганнусеньку. Обоє вони вистромили голівки на поверхню і дихали на повні груди. Зачувши підозріле плюскотіння, діти ухопили очеретинки, занурились у воду…
Гафія теж дихала через стебло, трималася за корч. Витикала голову з води лише для того, щоб послухати, що діється навколо, наглянути на зарості, де лишила дітей.
Небезпека не захопила її зненацька: гострий слух вчасно вловив гомін, скрадливі кроки і плюскіт літепла. Жінка обережно виткнулася з води і позиркнула на лозняки, в яких причаїлися Йоакимчик з Ганнусенькою – татарські заброди вже штурхають кийками там! Серце стислося від болю: що буде з дітьми? Як порятуватися й самій?
Каміння під босими ногами боляче поколювало в п'яти. Гафія занурилася глибше, зігнулася до дна, намацала кілька уламків, наклала в поділ. Тихо випросталась – сонце вдарило у вічі! – шпурнула камінець на протилежний берег, в кущі.
На тріск гілля й сплеск води при тому березі старший з ординців зреагував так, як і передбачала жінка: подав сигнал, щоб підвели коней. Тримаючись за гриви і ховаючись за кінські шиї, чамбульці кинулись через Жванчик.
Гафія, ледь висовуючи голову з річки, пробралася поза кущами до самого берега, впригінці побігла уздовж Жванчика. Знову вихопила з мокрого подолу камінця і татари, вже на тому березі, метнулися до нового сплеску води. Обнишпорили один кущ, другий – і нікого! Либонь, при тім і запідозрили, що їх в оману вводять. А хто, як не втікачі!
Справді, щось мелькнуло поміж очеретом на протилежному березі, а тут, ближче до них, плюснув у воду камінь. З гиком і свистом кинулась розлючена орава назад…
Гафія щодуху бігла уздовж берега – подалі від дітей. Крізь лопотіння мокрої спідниці чула, як женеться за нею вершник на коні. Ось-ось свисне над її головою аркан, і поки він не здушив її горла, заголосила на весь Орининський степ:
– Ой Господоньку, порятуй мене! Ой, не ловіть мене! Ой, відпустіть!
То була остання надія, що її почують діти, що знатимуть, де вона, що з нею скоїлось.
Аркан стиснув її шию, голос обірвався. Жінка впала на траву й тої ж миті на неї з коня скочив бородатий упир, якому до плотських утіх хотілося ще й свіженької крові. Кривим ятангом зробив надріз…
Йоакимчик і Ганнусенька почули той прощальний крик. Дівчинка виткнулася з води і хотіла й собі заголосити:
– Мамцю!
Та Йоакимчик встиг затулити їй ротик, уткнув між губи очеретинку й потягнув під воду. Волів шепотіти молитву, але не розтулити вуст; молився подумки – просив у Господа спасіння…
* * *
Отець Яків у супроводі невеликої групи добре озброєних людей негайно виїхав з Кам'янця. Фірман Оксент Продайвода скакав на коні з ним поруч… Позаду, аби не наражатися на ущипливого кучера, летів верхи Вітавтас. Ще кілька підлеглих батюшці чужих чоловіків не відставали від них.
Їхали мовчки. Та кожен знав, що йому належить робити.
Вечірні сутінки застали їх напівдорозі. А треба було під'їхати до мосту, коли чамбульці поснуть, треба було дістатися туди опівночі. Тому заскочили в хутірець, що трапився обіч дороги, зупинилися там.
Отець Яків обдумував подальші дії. Увесь загін вести до мосту ризиковано – татари можуть помітити. Ліпше підуть удвох з Продайводою, а решта нехай зачаїться на такій відстані, щоб у разі потреби, зачувши умовний свист, могла підоспіти на виручку… До тієї двійки хотів, було, прилучитися й Вітавтас, але помітив, як Оксент погрозливо цьвохкає батогом і недружелюбно косує на нього, свого суперника, оком. Цього було достатньо, щоб м'який литовець не наважився обронити й слова…
Їхали мовчки. Та кожен знав, що йому належить робити.
Вечірні сутінки застали їх напівдорозі. А треба було під'їхати до мосту, коли чамбульці поснуть, треба було дістатися туди опівночі. Тому заскочили в хутірець, що трапився обіч дороги, зупинилися там.
Отець Яків обдумував подальші дії. Увесь загін вести до мосту ризиковано – татари можуть помітити. Ліпше підуть удвох з Продайводою, а решта нехай зачаїться на такій відстані, щоб у разі потреби, зачувши умовний свист, могла підоспіти на виручку… До тієї двійки хотів, було, прилучитися й Вітавтас, але помітив, як Оксент погрозливо цьвохкає батогом і недружелюбно косує на нього, свого суперника, оком. Цього було достатньо, щоб м'який литовець не наважився обронити й слова…
* * *
Через годину-другу після полонення Гафії кримчаки поскакали звідси. Йоакимчик не відразу в те повірив, та коли відчув, як ногу починають хапати корчі – виринув з води, вибрався на суху траву. Ганнусеньку витягнув за собою. Вона ледве брела, чіпляючись руками за чубатий бур'янець, що поріс по схилу. За сльозами й краплями літепла не виділа, куди присаджує її хлопчик; опустилася йому до ніг, забилася в невтішних риданнях. Йоакимчик не на жарт наполошився: мо, біля мосту лишилася варта – почує; тихо вмовляв дівчинку заспокоїтися. А коли вона дещо вгамувалася, перевів з полегкістю дух:
– Помолимося за маму! – запропонував і напівшепотом почав казати: – “Отче наш…”.
Ганнусенька повторювала…
– Помолимося за маму! – запропонував і напівшепотом почав казати: – “Отче наш…”.
Ганнусенька повторювала…
* * *
Отець Яків і Оксент перепливли Жванчик: шукати дітей, як вони зрозуміли, треба на протилежному березі. Цілком можливо, що після всього пережитого і цілоденної втоми вони, приколисані Гафією, там поснули… Але покоївка – насторожі: вона-то, мабуть, вірить, що фірман відірвався від погоні й приведе сюди рятувальників, себто його, отця Якова та ще когось…
Пітьма розлилася над Орининським степом. Найменший вогник у нім видно за кілька верст. А біля моста, де зазвичай уночі ходять зі смолоскипами митники, – жодної іскорки. Хіба що якась зірничка леліткою скотиться з небовисі в ріку…
Одначе зайди – підступні. Можуть затаїтися у темряві, очікувати на жертву. Та не перехитрити їм отця Якова й фірмана Оксента: безшелесно скрадаються уздовж берега, часто зупиняються й подовгу прислухаються…
Нарешті вухо батюшки вловило ледве чутне дитяче перебалакування.
– Вони там! – шепнув Продайводі.
Обидва кинулися на ті голоси. Через якусь часину обіймали тремтячі від холоду й плачу маленькі тіла.
– А де ж няня? – запитав Йоакимчика отець Яків.
– Не знаємо. Ми чули, як вона кричала. Видать, упіймали…
“Ех, Гафійко, не вбереглася!” – запекло йому в грудях. Поклав Ганнусеньці руку на голівку:
– Будемо її шукати. А зараз – мерщій відси!
Благальна мисль сковувала його рухи: “Господи, порятуй нещасну жінку!”.
Пітьма розлилася над Орининським степом. Найменший вогник у нім видно за кілька верст. А біля моста, де зазвичай уночі ходять зі смолоскипами митники, – жодної іскорки. Хіба що якась зірничка леліткою скотиться з небовисі в ріку…
Одначе зайди – підступні. Можуть затаїтися у темряві, очікувати на жертву. Та не перехитрити їм отця Якова й фірмана Оксента: безшелесно скрадаються уздовж берега, часто зупиняються й подовгу прислухаються…
Нарешті вухо батюшки вловило ледве чутне дитяче перебалакування.
– Вони там! – шепнув Продайводі.
Обидва кинулися на ті голоси. Через якусь часину обіймали тремтячі від холоду й плачу маленькі тіла.
– А де ж няня? – запитав Йоакимчика отець Яків.
– Не знаємо. Ми чули, як вона кричала. Видать, упіймали…
“Ех, Гафійко, не вбереглася!” – запекло йому в грудях. Поклав Ганнусеньці руку на голівку:
– Будемо її шукати. А зараз – мерщій відси!
Благальна мисль сковувала його рухи: “Господи, порятуй нещасну жінку!”.
(Уривок із роману “Чорний дяк”)
КАРАТЕЛЬ
…Свідченнякомісара партизанського з'єднання ім. Михайлова Гната Васильовича Кузовкова:
“– Ми з Сидненком приїхали у Миньківці… і зупинилися в уже знайомій нам квартирі Юрчука.
Володя Юрчук, як звичайно, стежив за рухом людей, і тих, хто направлявся до його хати, зупиняв на вулиці, кажучи, що хата зачинена і мами вдома немає. В разі появи ворога він повинен був своєчасно нас попередити. На кілька хвилин Володя зайшов до хати погрітися.
У цей час, подивившись у вікно, Максим Сидненко скочив зі стільця і вигукнув: “Володька, швидко надвір!”. Я схвильовано спитав, у чому справа. Максим показав на вікно і, схопивши автомата, кинувся до виходу. Я побачив озброєних людей, які ішли до хати.
Це угорська рота, наведена миньківським старостою Баланчуком, оточувала хату. Угорці нишпорили по лісу, шукаючи винуватців залізничної катастрофи біля Цвітохи. Я також з автоматом вискочив у коридор. Помітивши рух, угорці відкрили по хаті вогонь. Кулі легко пронизували наскрізь обидві стіни. Важко описати, що відчували я і мої товариші у цю хвилину раптового нападу. Голова горіла, думки плутались – адже нас усього троє, а їх не менше ста двадцяти. Що робити? Звичайно, не хотілося так безглуздо вмирати. Але й надії на врятування не було. Прийняли рішення: відстрілюватися до останнього, щоб якомога дорожче віддати свої життя.
Максим з автоматом заліг у коридорі. П'ятнадцять угорців, що стояли навпроти дверей, наставили на нього дула гвинтівок і кричали щось незрозуміле. Як тільки я з'явивсь у коридорі, трапилось щось незвичайне і, на перший погляд, важко поясниме. Усі угорці опустили дула гвинтівок. Очевидно, їх вразив мій вигляд. Мабуть, вони уявляли партизана якимось страховиськом з величезною бородою. І раптом перед ними постала чисто поголена молода людина, одягнута в темно-синій шерстяний костюм.
Стояли як очманілі і не стріляли. Нервово усміхнувшись, я випустив три довгих автоматні черги.
Угорці посипались, як горіхи, і почали з дикими криками розбігатися. Кілька чоловік відстрілювалося. У цей напружений момент відмовив мій автомат. Я швидко вскочив до хати, щоб узяти інший диск. Тут перед моїми очима постала жахлива картина. Мати Володі і сестра Надія були вбиті розривними кулями, а Володя, посланий мною до хати за гранатами, з блідим від жаху обличчям повз по калюжі крові до виходу.
Схопивши диск, я метнувся в коридор. У цей час куля, що пробила стіну, врізалася в ліву руку. Але я ще тримав автомат.
Максим дав дві черги, і решта угорців кинулася навіч.
Ми почали їх переслідувати вже на вулиці. Після кількох черг відмовив і другий диск. Я зайнявся диском. Та раптом автомат випав з рук, і далі я вже нічого не пам'ятав. Отямився через хвилин двадцять від пострілу. То Володя вбив ще одного угорця.
Стало тихо. Я лежав у калюжі власної крові. Виявилося, що куля пройшла біля ліктевого суглоба і пошкодила вену. Рана велика. Я спитав Володю:
– Де угорці? Що з Максимом?
Він відповів, що угорці розбіглися, Максим убитий. Виникла думка, що угорці могли засісти в кущах і чекати підкріплення.
Давши Володі наказ відходити, я намагався повзти, але не зміг. Тоді, піднявшись на повен зріст, хапаючись, поплівся до лісу. Пройшов метрів сто п'ятдесят і відчув, що далі йти не можу. Страшенно хотілося пити. Незважаючи на мороз, мені роздягнутому, було жарко. Але що робити далі?
Залишитись на місці – значить загинути. І тут я згадав, що ми приїхали сюди на підводі. Я запропонував Володі запрягти коней. Володя слухняно виконав наказ, настелив у віз сіна, забрав увесь наш одяг, зброю, гвинтівки вбитих угорців. Він допоміг мені залізти на підводу і повіз у лісову хащу…
Від'їхавши зо два кілометри від місця події, ми зупинилися. Діставатися у загін вдень через степові села було небезпечно. Вирішили чекати вечора.
Раптом почули сильну рушнично-кулеметну і автоматну стрілянину. Це повернулися угорці з підкріпленням. Довше години вони стріляли по хаті Юрчука, але увійти до неї не насмілились.
Увечері ми вирушили в дорогу. До загону – не менше сорока кілометрів. Тієї ж ночі з двадцятого на двадцять перше грудня сорок третього добралися до своїх, у с. Борщівку.
Як з'ясувалося потім, у бою загинуло тринадцять угорців, поранено двадцять п'ять і пропало безвісти сімнадцять…
На третій день угорці спалили хату Володі Юрчука. Закінчуючи розповідь про нерівний бій, хочу сказати ще кілька слів про героїчну поведінку п'ятнадцятирічного Володі Юрчука. Досі він ніколи не стріляв, не вбивав, не бачив стільки крові. На його очах гинуть мати і сестра, вмирає один товариш, другий поранений, безпомічний. Він не заплакав не втік, а вважав своїм обов'язком врятувати пораненого командира. І зробив це дуже розумно, більше того, потурбувався про те, щоб забрати зброю товаришів та вбитих ворогів. І тільки тоді, як Володя доставив мене у загін і лягав спати, він заплакав…”.
“– Ми з Сидненком приїхали у Миньківці… і зупинилися в уже знайомій нам квартирі Юрчука.
Володя Юрчук, як звичайно, стежив за рухом людей, і тих, хто направлявся до його хати, зупиняв на вулиці, кажучи, що хата зачинена і мами вдома немає. В разі появи ворога він повинен був своєчасно нас попередити. На кілька хвилин Володя зайшов до хати погрітися.
У цей час, подивившись у вікно, Максим Сидненко скочив зі стільця і вигукнув: “Володька, швидко надвір!”. Я схвильовано спитав, у чому справа. Максим показав на вікно і, схопивши автомата, кинувся до виходу. Я побачив озброєних людей, які ішли до хати.
Це угорська рота, наведена миньківським старостою Баланчуком, оточувала хату. Угорці нишпорили по лісу, шукаючи винуватців залізничної катастрофи біля Цвітохи. Я також з автоматом вискочив у коридор. Помітивши рух, угорці відкрили по хаті вогонь. Кулі легко пронизували наскрізь обидві стіни. Важко описати, що відчували я і мої товариші у цю хвилину раптового нападу. Голова горіла, думки плутались – адже нас усього троє, а їх не менше ста двадцяти. Що робити? Звичайно, не хотілося так безглуздо вмирати. Але й надії на врятування не було. Прийняли рішення: відстрілюватися до останнього, щоб якомога дорожче віддати свої життя.
Максим з автоматом заліг у коридорі. П'ятнадцять угорців, що стояли навпроти дверей, наставили на нього дула гвинтівок і кричали щось незрозуміле. Як тільки я з'явивсь у коридорі, трапилось щось незвичайне і, на перший погляд, важко поясниме. Усі угорці опустили дула гвинтівок. Очевидно, їх вразив мій вигляд. Мабуть, вони уявляли партизана якимось страховиськом з величезною бородою. І раптом перед ними постала чисто поголена молода людина, одягнута в темно-синій шерстяний костюм.
Стояли як очманілі і не стріляли. Нервово усміхнувшись, я випустив три довгих автоматні черги.
Угорці посипались, як горіхи, і почали з дикими криками розбігатися. Кілька чоловік відстрілювалося. У цей напружений момент відмовив мій автомат. Я швидко вскочив до хати, щоб узяти інший диск. Тут перед моїми очима постала жахлива картина. Мати Володі і сестра Надія були вбиті розривними кулями, а Володя, посланий мною до хати за гранатами, з блідим від жаху обличчям повз по калюжі крові до виходу.
Схопивши диск, я метнувся в коридор. У цей час куля, що пробила стіну, врізалася в ліву руку. Але я ще тримав автомат.
Максим дав дві черги, і решта угорців кинулася навіч.
Ми почали їх переслідувати вже на вулиці. Після кількох черг відмовив і другий диск. Я зайнявся диском. Та раптом автомат випав з рук, і далі я вже нічого не пам'ятав. Отямився через хвилин двадцять від пострілу. То Володя вбив ще одного угорця.
Стало тихо. Я лежав у калюжі власної крові. Виявилося, що куля пройшла біля ліктевого суглоба і пошкодила вену. Рана велика. Я спитав Володю:
– Де угорці? Що з Максимом?
Він відповів, що угорці розбіглися, Максим убитий. Виникла думка, що угорці могли засісти в кущах і чекати підкріплення.
Давши Володі наказ відходити, я намагався повзти, але не зміг. Тоді, піднявшись на повен зріст, хапаючись, поплівся до лісу. Пройшов метрів сто п'ятдесят і відчув, що далі йти не можу. Страшенно хотілося пити. Незважаючи на мороз, мені роздягнутому, було жарко. Але що робити далі?
Залишитись на місці – значить загинути. І тут я згадав, що ми приїхали сюди на підводі. Я запропонував Володі запрягти коней. Володя слухняно виконав наказ, настелив у віз сіна, забрав увесь наш одяг, зброю, гвинтівки вбитих угорців. Він допоміг мені залізти на підводу і повіз у лісову хащу…
Від'їхавши зо два кілометри від місця події, ми зупинилися. Діставатися у загін вдень через степові села було небезпечно. Вирішили чекати вечора.
Раптом почули сильну рушнично-кулеметну і автоматну стрілянину. Це повернулися угорці з підкріпленням. Довше години вони стріляли по хаті Юрчука, але увійти до неї не насмілились.
Увечері ми вирушили в дорогу. До загону – не менше сорока кілометрів. Тієї ж ночі з двадцятого на двадцять перше грудня сорок третього добралися до своїх, у с. Борщівку.
Як з'ясувалося потім, у бою загинуло тринадцять угорців, поранено двадцять п'ять і пропало безвісти сімнадцять…
На третій день угорці спалили хату Володі Юрчука. Закінчуючи розповідь про нерівний бій, хочу сказати ще кілька слів про героїчну поведінку п'ятнадцятирічного Володі Юрчука. Досі він ніколи не стріляв, не вбивав, не бачив стільки крові. На його очах гинуть мати і сестра, вмирає один товариш, другий поранений, безпомічний. Він не заплакав не втік, а вважав своїм обов'язком врятувати пораненого командира. І зробив це дуже розумно, більше того, потурбувався про те, щоб забрати зброю товаришів та вбитих ворогів. І тільки тоді, як Володя доставив мене у загін і лягав спати, він заплакав…”.
* * *
У хаті – п'ятеро. Фелікса, Миколка, Бабця, Теця і Тодорко-Федір, якому ніде дітися – лінія фронту за кілометрів двадцять п'ять-тридцять відси, а в прифронтових селах кишить відступаюча німчура. Небезпечно з нею стрічатися навіть старцю. Тож перечікує непевну пору в доброї і надійної Фелікси. Поставив сани й “позиченого” коня на її подвір'ї…
Усі п'ятеро припали до вікон. Село оточене – ні вийти, ні увійти. “Палитимуть?” – терзається невідомим Фелікса. Це вона – про німців, про карателів.
– Та скільки можна палити? – заперечує Бабця. – Геть усе вже погоріло… Тут хоч би ноги загарбницькі винести. Нема іншого виходу в оцих зайд-задрипанців, тільки драла у Фатерлянд пуститися…
Карателі стоять навпроти Феліксиної хати, за річкою Жарихою, у дворі баби Веснючки, як називають її по-вуличному. Єдина в Хоростку хата крита червоною бляхою – Веснюччина. Може, тим та оселя й привернула увагу карателів. Весь двір, город і прилеглу вулицю запрудили піші і кінні поторочі з каністрами бензину і спирту. Хто вони? Мадяри. Тупцюють на місці, чекають наказу. А той, котрий має віддати такий наказ, десь бариться. Невідомість мучить і жителів села, і підпалювачів. Ні ті, ні ці не відають, що наказ перехоплено партизанами, а його автора пущено в розхід…
З вікна Феліксиної хати добре проглядаються річка, критий бляхою Васюччин дім і… карателі, кінні і піші.
Вершника, який тягне за вуздечку коня, тягнув до замерзлої річки, а перевівши через лід, тягне до Феліксиного обійстя, помітили також. Кінь накульгує, спотикається, не може йти, не те, що бігти, але каратель на те не зважає, майже волоче немічну тварину… Чого він плентається сюди? Всі п'ятеро налякані… Тодорко-Федір наважується вийти назустріч. Фелікса з Миколкою теж переступили сінешній поріг.
Тягнув за собою пораненого коня Імре. Тягнув до тої хати, де він колись знайшов порятунок. Осколком снаряда Прудону пошкодило ногу. Тепер ні їхати, ні йти поруч з ним – тільки пристрілити. А пристрілити свого улюбленця Імре не може. З жалем дивився на свого чотириногого друга, прощався з ним і надіявся на тутешніх людей: може, візьмуть собі, вилікують?
Тодорка-Федора упізнав:
– Ти живий! А ми думали, що там, на лісовій дорозі й упокоївся.
– Не упокоївся, як видиш. А тобі чого? – зупинився за кілька кроків від пришельця Тодорко-Федір.
– Коня веду пораненого. Не можу на ньому їхати, доведеться пристрілити. А жаль… Кінь золотий. З ним я виступав на цирковій арені. То, може, візьмеш собі, добрий чоловіче? Маєш одного, а підлікуєш – буде пара…
Почувши ці слова, Миколка підбіг до Тодорка-Федора, схопив його велику руку:
– Дядю Федю, візьмім коня. Най він жиє… Не треба стріляти!
Імре впізнав хлопчика, поправив на його голівці шапчину:
– Дарую тобі, Миколко, коня Прудона. Підлікуєш – і він добром тобі віддячить!
Фелікса наважилася й собі підійти:
– Скажіть, нас палитимуть?
– Направлено палити… Але я щось придумаю – не палитимуть! – запевнив рішуче.
Імре перехрестився і поцілував вуздечку, припав щокою до гриви. А тоді передав ту вуздечку Миколці і майже бігцем закрокував до Веснюччиного двору. Переходячи річку, зупинився біля ополонки, в якій жінки час від часу полощуть білизну. Вийняв з кишені документ Хорті, погойдав на долоні і з усього розмаху жбурнув у той проруб… Жалю не мав, тільки відчуття огиди. Жодного разу документ Хорті йому не знадобився, не допоміг. Іграшка старого дурисвіта, що прикидався всесильним і мудрим…
Фелікса ще кілька хвилин спостерігала з вікна за карателями. Імре підійшов до гурту, вийняв з кишені якогось папірця, помахав ним над головами, щось сказав і карателі почали шикуватися в колону. Піші ставали біля піших, а кінні опинилися попереду. Після шикування колона рушила на Понору…
Що сказав їм Імре, як відвернув біду – цього ніхто з жителів Хоростка не знає… Але відвернув…
Можна одначе, припустити, що папірець, яким Імре тряс над головами карателів, – приватний лист. У ньому кухар Мате натяками сповіщає шокуючу новину, підслухану на території жандармського корпусу: Угорщина збирається оголосити про свій вихід з війни, а її правитель Хорті зрікається фашизму, формує антифашистський уряд. Бунтуються угорські війська – вимагають свого повернення додому. Німці втримують їх на бойових позиціях силоміць. Приховують від своїх військ і світової спільноти новину про намір Угорщини вийти з війни. Розголошення цієї таємниці загрожує винному мученицькою смертю…
Імре Габор цього разу не побоявся. Зачитав уголос листа угорській роті. І карателі погасили свої факели, поквапилися з Хоростка… Там, за німецькою оборонною лінією Арпада, – їхня рідна земля. Прийме вона цих чудовиськ-душогубів чи ні, – вороття в каральний кошмар уже не буде!
Хоросток врятовано. Стоїть оте село й досі, не розстріляне і не спалене… Рідне село автора цієї книги.
Усі п'ятеро припали до вікон. Село оточене – ні вийти, ні увійти. “Палитимуть?” – терзається невідомим Фелікса. Це вона – про німців, про карателів.
– Та скільки можна палити? – заперечує Бабця. – Геть усе вже погоріло… Тут хоч би ноги загарбницькі винести. Нема іншого виходу в оцих зайд-задрипанців, тільки драла у Фатерлянд пуститися…
Карателі стоять навпроти Феліксиної хати, за річкою Жарихою, у дворі баби Веснючки, як називають її по-вуличному. Єдина в Хоростку хата крита червоною бляхою – Веснюччина. Може, тим та оселя й привернула увагу карателів. Весь двір, город і прилеглу вулицю запрудили піші і кінні поторочі з каністрами бензину і спирту. Хто вони? Мадяри. Тупцюють на місці, чекають наказу. А той, котрий має віддати такий наказ, десь бариться. Невідомість мучить і жителів села, і підпалювачів. Ні ті, ні ці не відають, що наказ перехоплено партизанами, а його автора пущено в розхід…
З вікна Феліксиної хати добре проглядаються річка, критий бляхою Васюччин дім і… карателі, кінні і піші.
Вершника, який тягне за вуздечку коня, тягнув до замерзлої річки, а перевівши через лід, тягне до Феліксиного обійстя, помітили також. Кінь накульгує, спотикається, не може йти, не те, що бігти, але каратель на те не зважає, майже волоче немічну тварину… Чого він плентається сюди? Всі п'ятеро налякані… Тодорко-Федір наважується вийти назустріч. Фелікса з Миколкою теж переступили сінешній поріг.
Тягнув за собою пораненого коня Імре. Тягнув до тої хати, де він колись знайшов порятунок. Осколком снаряда Прудону пошкодило ногу. Тепер ні їхати, ні йти поруч з ним – тільки пристрілити. А пристрілити свого улюбленця Імре не може. З жалем дивився на свого чотириногого друга, прощався з ним і надіявся на тутешніх людей: може, візьмуть собі, вилікують?
Тодорка-Федора упізнав:
– Ти живий! А ми думали, що там, на лісовій дорозі й упокоївся.
– Не упокоївся, як видиш. А тобі чого? – зупинився за кілька кроків від пришельця Тодорко-Федір.
– Коня веду пораненого. Не можу на ньому їхати, доведеться пристрілити. А жаль… Кінь золотий. З ним я виступав на цирковій арені. То, може, візьмеш собі, добрий чоловіче? Маєш одного, а підлікуєш – буде пара…
Почувши ці слова, Миколка підбіг до Тодорка-Федора, схопив його велику руку:
– Дядю Федю, візьмім коня. Най він жиє… Не треба стріляти!
Імре впізнав хлопчика, поправив на його голівці шапчину:
– Дарую тобі, Миколко, коня Прудона. Підлікуєш – і він добром тобі віддячить!
Фелікса наважилася й собі підійти:
– Скажіть, нас палитимуть?
– Направлено палити… Але я щось придумаю – не палитимуть! – запевнив рішуче.
Імре перехрестився і поцілував вуздечку, припав щокою до гриви. А тоді передав ту вуздечку Миколці і майже бігцем закрокував до Веснюччиного двору. Переходячи річку, зупинився біля ополонки, в якій жінки час від часу полощуть білизну. Вийняв з кишені документ Хорті, погойдав на долоні і з усього розмаху жбурнув у той проруб… Жалю не мав, тільки відчуття огиди. Жодного разу документ Хорті йому не знадобився, не допоміг. Іграшка старого дурисвіта, що прикидався всесильним і мудрим…
Фелікса ще кілька хвилин спостерігала з вікна за карателями. Імре підійшов до гурту, вийняв з кишені якогось папірця, помахав ним над головами, щось сказав і карателі почали шикуватися в колону. Піші ставали біля піших, а кінні опинилися попереду. Після шикування колона рушила на Понору…
Що сказав їм Імре, як відвернув біду – цього ніхто з жителів Хоростка не знає… Але відвернув…
Можна одначе, припустити, що папірець, яким Імре тряс над головами карателів, – приватний лист. У ньому кухар Мате натяками сповіщає шокуючу новину, підслухану на території жандармського корпусу: Угорщина збирається оголосити про свій вихід з війни, а її правитель Хорті зрікається фашизму, формує антифашистський уряд. Бунтуються угорські війська – вимагають свого повернення додому. Німці втримують їх на бойових позиціях силоміць. Приховують від своїх військ і світової спільноти новину про намір Угорщини вийти з війни. Розголошення цієї таємниці загрожує винному мученицькою смертю…
Імре Габор цього разу не побоявся. Зачитав уголос листа угорській роті. І карателі погасили свої факели, поквапилися з Хоростка… Там, за німецькою оборонною лінією Арпада, – їхня рідна земля. Прийме вона цих чудовиськ-душогубів чи ні, – вороття в каральний кошмар уже не буде!
Хоросток врятовано. Стоїть оте село й досі, не розстріляне і не спалене… Рідне село автора цієї книги.
(Уривок з історичного роману-реквієму “Каратель”)
Немає коментарів:
Дописати коментар