ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
МИКОЛИ МАЧКІВСЬКОГО
МИКОЛИ МАЧКІВСЬКОГО
МАЙСТЕР ХУДОЖНЬОГО СЛОВА
Отож залишився Миколка напівсиротою з мамою-вдовою у розваленій хаті. Скрута люта, жахи фашистської окупації, голод, холод, повоєнна розруха – все це зафіксувалося в пам'яті хлопчика на все життя і згодом знайшло відбиток у поезіях та прозових творах письменника.
Хлопчику було десять, коли до всіх бід додалася ще одна – важка недуга, тому навчання в школі доводилося часто переривати. Оскільки матеріальне становище сім'ї було вкрай важким, підліток Миколка Мачківський вирішив влаштуватися на роботу.
Закінчивши восьмий клас Ганнопільської середньої школи, та добавивши собі два роки (адже не було ще й шістнадцяти), поїхав до Криму. Там працював на посадці садів та виноградників. Невдовзі повернувся до хворої матері, але, не знайшовши роботи в рідному райцентрі, подався до Кам'янця-Подільського. Там став працювати на спорудженні цукрового заводу. Важка та рутинна робота не заважала хлопцеві віршувати. Складати вірші він почав ще в рідному Хоростку. Ще тоді він написав поему “Тринадцятирічний хлопчик”, яку надіслав до редакції районної газети. Там її належно оцінили і відмітили, що в хлопця є “божа іскра”.
Закінчивши восьмий клас Ганнопільської середньої школи, та добавивши собі два роки (адже не було ще й шістнадцяти), поїхав до Криму. Там працював на посадці садів та виноградників. Невдовзі повернувся до хворої матері, але, не знайшовши роботи в рідному райцентрі, подався до Кам'янця-Подільського. Там став працювати на спорудженні цукрового заводу. Важка та рутинна робота не заважала хлопцеві віршувати. Складати вірші він почав ще в рідному Хоростку. Ще тоді він написав поему “Тринадцятирічний хлопчик”, яку надіслав до редакції районної газети. Там її належно оцінили і відмітили, що в хлопця є “божа іскра”.
У Кам'янці-Подільському юнак почав відвідувати заняття міського літературного об'єднання, спілкуватися зі студентами-філологами, викладачами педінституту. Ось тоді і зрозумів – потрібно вчитися. У 1960 р. закінчив Кам'янець-Подільську міжрайонну заочну середню школу. В ці роки багато віршів друкував у місцевій молодіжній періодиці, познайомився з відомими письменниками, подружився з молодим поетом-земляком Миколою Федунцем.
У 1963 р. збулася мрія Миколи Мачківського – він став студентом факультету журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1968 р. Навчаючись в університеті, познайомився із рядом популярних на той час молодих поетів та журналістів – Романом Лубківським, Романом Кудликом, Маргаритою Малиновською. Вже відомі письменники Борислав Степанюк, Андрій М'ястківський, Олександр Матійко, Дмитро Білоус та інші посприяли, щоб ім'я Миколи Мачківського з'явилося на республіканській літературній орбіті.
Ще будучи студентом, влаштувався на роботу в редакцію Чемеровецької районної газети “Нове життя”. Згодом, із 1968-го, став працювати в Білогірській районній газеті “Радянське село”, де був відповідальним секретарем редакції, а з вересня 1974-го до 1980 року був редактором цієї газети.
Там, у рідних краях, розквітло поетичне слово Миколи Мачківського. У 1974 р. побачила світ його первісточка – маленька поетична збірочка, де кожен рядочок вірша – то щирість, то роздум, то спомин, то біль душі, як от:
У 1963 р. збулася мрія Миколи Мачківського – він став студентом факультету журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка, який закінчив у 1968 р. Навчаючись в університеті, познайомився із рядом популярних на той час молодих поетів та журналістів – Романом Лубківським, Романом Кудликом, Маргаритою Малиновською. Вже відомі письменники Борислав Степанюк, Андрій М'ястківський, Олександр Матійко, Дмитро Білоус та інші посприяли, щоб ім'я Миколи Мачківського з'явилося на республіканській літературній орбіті.
Ще будучи студентом, влаштувався на роботу в редакцію Чемеровецької районної газети “Нове життя”. Згодом, із 1968-го, став працювати в Білогірській районній газеті “Радянське село”, де був відповідальним секретарем редакції, а з вересня 1974-го до 1980 року був редактором цієї газети.
Там, у рідних краях, розквітло поетичне слово Миколи Мачківського. У 1974 р. побачила світ його первісточка – маленька поетична збірочка, де кожен рядочок вірша – то щирість, то роздум, то спомин, то біль душі, як от:
Сняться, сняться старенькій матері
Син і давні його листи…
В поле краснеє, в поле макове
Літо бабине з кіс летить.
(Вірш “Макове поле”).
Син і давні його листи…
В поле краснеє, в поле макове
Літо бабине з кіс летить.
(Вірш “Макове поле”).
А далі – не забарилася ще одна збірочка “Червоний рушник” (1979 р.), в якій поет щиро уславлює рідну землю, залюблених у працю земляків, а ще – римує пам'ять про тих, хто відстояв рідний край в буремні роки. Він часто друкується в місцевих періодичних виданнях.
У 1981 р. молодий поет, журналіст Микола Мачківський був запрошений на роботу до редакції Хмельницької обласної газети “Радянське Поділля” (нині “Подільські вісті”) і “Корчагінець” (пізніше “Ровесник”). Обіймав у редакціях різні посади: випускового, літредактора, літконсультанта, кореспондента. Згодом редагував газету “Подільська панорама”, був відповідальним секретарем газети “Вечірній Хмельницький”, науковим співробітником музею “Літературна Хмельниччина”. Отож, усі 80-90-ті роки Микола Антонович невтомно трудився на журналістській ниві – творчій, рутинній, клопітній і ніколи-ніколи не полишав письменницького пера.
Одна за одною виходять збірки його поезій: “Живий дощ” (1983), “Зав'язь доброти” (1986), “Осіння радість” (1990), “Розімкнуте коло” (1994), “Вибране” (1994), “Далечінь” (1997), “Лугова незабудка” (2001). Майже всі ці книги видавалися в таких відомих видавництвах, як “Радянський письменник”, “Каменяр”, “Молодь”, “Український письменник”, “Доля”.
Непрості то були роки – роки неспокою, тривоги, роки становлення незалежності рідної України. І все це знайшло відбиток у його творчому доробку.
Розмірковуючи про поезію М.Мачківського, відомий подільський письменник Б.Грищук писав: “Можна на кожному перехресті волати (до того ж заднім числом) про любов до України, але чи завжди й беззастережно повірить хтось у щирість того аж ніяк не голодного волання! А можна тихо і просто, без вживання слів “Україна”, “батьківщина”, “любов” мовити про дощ, про дядьків, які ховаються під віз, аби перекусити чим Бог послав на житній стерні, поки
У 1981 р. молодий поет, журналіст Микола Мачківський був запрошений на роботу до редакції Хмельницької обласної газети “Радянське Поділля” (нині “Подільські вісті”) і “Корчагінець” (пізніше “Ровесник”). Обіймав у редакціях різні посади: випускового, літредактора, літконсультанта, кореспондента. Згодом редагував газету “Подільська панорама”, був відповідальним секретарем газети “Вечірній Хмельницький”, науковим співробітником музею “Літературна Хмельниччина”. Отож, усі 80-90-ті роки Микола Антонович невтомно трудився на журналістській ниві – творчій, рутинній, клопітній і ніколи-ніколи не полишав письменницького пера.
Одна за одною виходять збірки його поезій: “Живий дощ” (1983), “Зав'язь доброти” (1986), “Осіння радість” (1990), “Розімкнуте коло” (1994), “Вибране” (1994), “Далечінь” (1997), “Лугова незабудка” (2001). Майже всі ці книги видавалися в таких відомих видавництвах, як “Радянський письменник”, “Каменяр”, “Молодь”, “Український письменник”, “Доля”.
Непрості то були роки – роки неспокою, тривоги, роки становлення незалежності рідної України. І все це знайшло відбиток у його творчому доробку.
Розмірковуючи про поезію М.Мачківського, відомий подільський письменник Б.Грищук писав: “Можна на кожному перехресті волати (до того ж заднім числом) про любов до України, але чи завжди й беззастережно повірить хтось у щирість того аж ніяк не голодного волання! А можна тихо і просто, без вживання слів “Україна”, “батьківщина”, “любов” мовити про дощ, про дядьків, які ховаються під віз, аби перекусити чим Бог послав на житній стерні, поки
Січе, січе чумацький дощ
І хліб дядькам присолює, –
І хліб дядькам присолює, –
можна отак написати – і ти повіриш: ото і є батьківщина! І дощ тут, можливо, не просто атмосферне явище, а зібрані у тисячоліттях сльози незліченних поколінь, висіювані з горішніх вітрів на страстотерпну вкраїнську землю”.
“Макове поле”, “Пам'ять”, “Золота барва”, “Голос доброї людини” (поема), “Подільський зяб”, “Реквієм вишивальниці”, “Люлька”, “Біла повінь гречок”, “Осіння мозаїка” – це поезії, які ввійшли золотою сторінкою в українську літературу кінця ХХ століття. Значна частина його поезій цього періоду присвячена селу, рідній природі, хліборобській праці. Він вірить, що настане час і молодий хлібороб стане вільним хазяїном на своїй ниві. Через поетичний образ, через почуття звертається до совісті кожного із закликом порятувати життя на землі: “Не гаймося сьогодні, бо завтра що вдихнемо ми?”, – застерігає поет.
“Поезія Миколи Мачківського наскрізь пройнята добротою, і це його головний “козир”, яким він прихиляє до своїх книжок вдячних читачів. Любить життя, а конкретно – “маленьку людину”, яка обезсмертнює “людей великих”, любить хату “в білім цвіті”, до якої раз у раз повертає свій погляд, криничку, що “оту хату при собі трима”, річечку, яка ось-ось погасне і яка вже влітку, коли пересихає, живе лише в своєму імені.
Поетом може бути лише та людина, яка має добру душу. Ось придивімося, довідаймося: чи не він ото виходить вечорами з хати, щоб погодувати осмілілого в потемках їжачка, спрямувати незнайомого подорожнього в неосвітлений провулок, перепинити машину для жінки з немовлям?.. То він, Микола Мачківський” – так в одній із статей відгукується про поета Мачківського український письменник Олександр Матійко.
В лютому 1979 р. Миколу Антоновича Мачківського прийнято до Національної спілки письменників України, а з грудня 1980-го – він член Національної спілки журналістів України.
Кінець 90-х-початок 2000-х років ознаменовані для поета М.Мачківського новим творчим витком – він почав майстровито писати прозу. З-під його пера виходять гарні нариси, етюди, літературознавчі розвідки. Ще у 1994 р. побачила світ документальна повість “Сорокодуби” про поета-воїна Володимира Булаєнка, його предтеч, сучасників і спадкоємців. Микола Антонович зібрав усе можливе, що так чи інакше пов'язане із життям цього талановитого поета-воїна.
“Що за книга вийшла з-під мого пера? Документальна повість, роман-есе, літературознавче дослідження, краєзнавчий нарис?” запитує себе у повісті автор і відповідає: “Не знаю. Гадаю, що тут є всього потроху. Але насамперед – це лист до тебе, Володю. Лист на фронт, лист в окоп. Я весь час бачу тебе при світлі каганця з гільзи. Бачу твоїх фронтових побратимів, гарматну обслугу, яку ти виручив в останню годину свого життя. Я чую хрипкі солдатські голоси, в які вплітаються ритми твоїх поезій, уявляю атакуючу шеренгу, в якій лопотить на вітрі твоя “сіра, прострелена” шинеля, планшетку, куди ти, можливо, заховав свої щойно написані вірші, – і мені здається, що ти ось-ось оглянешся і угледиш нас, людей кінця другого тисячоліття”. Так схвильовано і лірично звертається, пише про Володимира Булаєнка наш сучасник – Микола Мачківський. Недарма, Олесь Гончар – прославлений український письменник-фронтовик, прочитавши “Сорокодуби”, написав у своєму “Щоденнику”: “Чудова річ!”.
Перелопативши та вивчивши сотні документальних матеріалів про Проскурівське підпілля в роки Другої світової війни, письменник вперше оприлюднив друкованим художнім словом жахливі сторінки історії рідного краю, увіковічнив героїчну боротьбу наших земляків проти фашизму в художньо-документальному романі “Пароль – “Проскурів” (1997 р.).
Твір складається із семи повістей, кожна з яких несе в собі певне ідейне та образне навантаження. Щиро і зворушливо автор розповідає про саме Проскурівське антифашистське підпілля, його найактивніших учасників – Миколу Храновського, Петра Семенюка, Марію Трембовецьку, Павла Вітанова, Карла Кошарського, Марію Ченаш та інших мужніх молодих людей. Письменник відтворює образи та події з документальною точністю, водночас художньо домислює ситуації. Розкриваючи тему підпілля, автор в окремій главі розповідає нам про місто, в якому це підпілля діяло, його історичне минуле. На окремих сторінках роману йдеться про Т.Шевченка, М.Орловського, О.Купріна, Л.Українку. Неабиякий поштовх для роздумів дають цитування щоденників мандрівника Ульріха фон Вердума, підпільника Карла Кошарського, оунівця Орлича та екскурс у повоєнні часи, тобто автор показує історію рідного Проскурова в різних ракурсах, всебічно. Згодом за романом “Пароль – “Проскурів” було знято художньо-документальний фільм.
“Я завжди цікавився історією, – зізнавався в одному з інтерв'ю Микола Антонович. – Написав чимало віршів на історичну тематику, захоплювався чужими романами про нашу минувшину. Читав Павла Загребельного, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Раїсу Іванченко, Івана Білика, Володимира Малика… Одне слово, до цього жанру мене тягнуло”.
І ось у 2000 р. на суд читачів з'явився новий роман Миколи Мачківського “Чорний дяк”. Цей цікавий роман – про життя і творчий слід нашого земляка, давнього українського письменника-полеміста Ісайю Кам'янчанина. Автор простежує все трагічне життя Ісайї. Як відомо, на Ісайю Кам'янчанина було зроблено наклеп, обвинувачено в єресі, за що по велінню московського царя Івана Грозного, він потрапив у монастирську тюрму на цілих двадцять років, отримав ярлик “чорного дяка”. Але навіть у тих нелюдських жахливих умовах Ісайя Кам'янчанин не втрачає величі людського духу, невтомно працює: переписує книги, робить переклади, вірить у царство небесне і сподівається на те, що всім буде воздано по заслугах. Вірою він перемагає біль, відчай, розлуку з рідним краєм. Зображуючи трагічну долю земляка-подолянина, автор нагадує нам, читачам, що довелося пережити українському народові за свою багатовікову історію.
В романі ми зустрінемо й інших історичних осіб – земляка і побратима Ісайї – письменника-просвітителя Герасима Смотрицького, князя Василя-Костянтина Острозького, першодрукаря Івана Федорова, польського короля Сігізмунда ІІ Августа, французьку королеву Катерину Медічі та інших.
Так сталося, що у двохтисячні роки письменник в основному працював над художньо-документальними творами. У 2002 р. з-під його пера вийшов роман-есе “Провесінь в імлі” про відомого українського прозаїка, літературознавця, перекладача і громадського діяча Олександра Деко, який довгий час жорстоко переслідувався тоталітарним радянським режимом. Теплі та дружні стосунки були в Олександра Деко з подільськими літераторами. У свій час Деко написав чудову повість “Журливий заспів” про класика української байки Леоніда Глібова, життєпис якого тісно пов'язаний із Чорним Островом. А ще Олександр Деко написав повість-хроніку шепетівського гетто “Кедойшім”, яка є яскравим звинувачувальним документом проти звірств фашизму. Отож, Микола Антонович Мачківський в художньо-документальній книзі “Провесінь в імлі” цікаво та достеменно розповів нам про життя, творчість та громадську діяльність цієї непересічної людини.
У 2005 р. на неозорому літературному лані Хмельниччини побачив світ ще один роман М.Мачківського – роман-життєпис “До вежі черленої”.
“Свого часу автор мав нагоду поспілкуватись із головною героїнею роману – талановитою українською поетесою, прозаїком, перекладачем Наталею Кащук, іншими відомими людьми, які знали “поранену горличку поетичного саду”, як кажуть про неї земляки-подоляни.
Твір, отже, про нашу незабутню сучасницю. Жила, любила, страждала, творила, боролася з тяжкою недугою, спричиненою, так би мовити, “поверхневими нерівностями рельєфу серця”, і передчасно пішла за вічну межу. Залишилось недожите, недолюблене, недоспіване…” – пише в передмові до книги Микола Антонович. Змальовуючи трагічну долю талановитої літераторки (змалку вона тяжко хворіла, в молодому віці в клініці Амосова їй було зроблено дві операції на серці, а під час третьої – пішла у засвіти), письменник показує і українську творчу інтелігенцію другої половини ХХ століття, зокрема славетних подолянок Євгенію Гінзбург і Тамару Сис-Бистрицьку, які були першими наставницями юної Наталії Кащук. Зворушливо розповідається в романі про зустрічі поетеси з видатними майстрами слова Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Платоном Вороньком, про її дружбу з поетами Василем Симоненком, Степаном Будним, Віктором Кушніром, кіноактором Іваном Миколайчуком, скульптором Галиною Кальченко та іншими. Про роман “До вежі черленої” досить схвально відгукнувся поет-шістдесятник, один із близьких друзів Наталі, Микола Сом: “А книжечка Миколи Мачківського (кажу не для банальності) написана з великою любов'ю до Наталі, до мого добірного і вічно юного товариства перших шістдесятників. Не кожну книжку – поетичну чи прозову – я беру із собою на свої уроки з літератури, коли йду до школи. Але цю візьму з радістю…”.
Давня і щира дружба єднала поетів-земляків Миколу Мачківського і Миколу Федунця. Отож, про колегу по перу, одного із наймолодших поетів-шістдесятників, лауреата багатьох Міжнародних та обласних літературних премій Миколу Федунця письменнику Миколі Мачківському було що сказати. Тому у 2005 р., у щойно заснованій Хмельницькою обласною організацією Національної спілки письменників України серії “Хранителі рідного слова”, з'явилась повість-портрет М.Мачківського “За сонячний промінь тримаючись” (десять стежин поета Миколи Федунця).
У десятьох розділах-стежинах, з яких складається повість, емоційно та цікаво розповідається про життєві і творчі кроки самобутнього поета Миколи Федунця, його поетичні твори – повнокровні, гуманні, мудрі, що нагадують людині про її призначення на землі.
“…Хто візьме до рук цю книгу, належить пройти тією ж дорогою, що уявляється не битим шляхом, а ледь помітною, ніким, окрім поета, несходженою стежиною. І не одною – чимало їх звідав він на рідній землі і поза її межами. Та всі вони єднаються в одну, в ту, котра стала мовби канвою його життя і творчості” – мовить письменник в розділі “Слово на початок”.
Невдовзі серію “Хранителі рідного слова” М.Мачківський поповнив ще однією літературознавчою повістю “Живи – як сад…”, в якій йдеться про неординарну особистість – кам'янчанина Мар'яна Красуцького – відомого українського письменника і громадського діяча, лауреата Всеукраїнських премій імені Ю.Яновського та Я.Галана, заслуженого журналіста України. Ця книга сприяє значному поповненню наших знань про кращі набутки літератури рідного краю.
Не забував Микола Антонович у ці роки і про поезію. Збірка “Монолог тиші” (2006) укладена з нових поезій. До неї ввійшов і цикл віршів, перекладених на російську мову відомим російським поетом Юрієм Денисовим. А збірка нових поезій “А трава – як любов!..” наперекір традиції відкривається інтимною і пейзажною лірикою. Але цим її тематика не вичерпується, адже тут є і вірші про творчі радощі, муки, про страшні роки війни та репресій, про тяжкі реалії селянського життя:
“Макове поле”, “Пам'ять”, “Золота барва”, “Голос доброї людини” (поема), “Подільський зяб”, “Реквієм вишивальниці”, “Люлька”, “Біла повінь гречок”, “Осіння мозаїка” – це поезії, які ввійшли золотою сторінкою в українську літературу кінця ХХ століття. Значна частина його поезій цього періоду присвячена селу, рідній природі, хліборобській праці. Він вірить, що настане час і молодий хлібороб стане вільним хазяїном на своїй ниві. Через поетичний образ, через почуття звертається до совісті кожного із закликом порятувати життя на землі: “Не гаймося сьогодні, бо завтра що вдихнемо ми?”, – застерігає поет.
“Поезія Миколи Мачківського наскрізь пройнята добротою, і це його головний “козир”, яким він прихиляє до своїх книжок вдячних читачів. Любить життя, а конкретно – “маленьку людину”, яка обезсмертнює “людей великих”, любить хату “в білім цвіті”, до якої раз у раз повертає свій погляд, криничку, що “оту хату при собі трима”, річечку, яка ось-ось погасне і яка вже влітку, коли пересихає, живе лише в своєму імені.
Поетом може бути лише та людина, яка має добру душу. Ось придивімося, довідаймося: чи не він ото виходить вечорами з хати, щоб погодувати осмілілого в потемках їжачка, спрямувати незнайомого подорожнього в неосвітлений провулок, перепинити машину для жінки з немовлям?.. То він, Микола Мачківський” – так в одній із статей відгукується про поета Мачківського український письменник Олександр Матійко.
В лютому 1979 р. Миколу Антоновича Мачківського прийнято до Національної спілки письменників України, а з грудня 1980-го – він член Національної спілки журналістів України.
Кінець 90-х-початок 2000-х років ознаменовані для поета М.Мачківського новим творчим витком – він почав майстровито писати прозу. З-під його пера виходять гарні нариси, етюди, літературознавчі розвідки. Ще у 1994 р. побачила світ документальна повість “Сорокодуби” про поета-воїна Володимира Булаєнка, його предтеч, сучасників і спадкоємців. Микола Антонович зібрав усе можливе, що так чи інакше пов'язане із життям цього талановитого поета-воїна.
“Що за книга вийшла з-під мого пера? Документальна повість, роман-есе, літературознавче дослідження, краєзнавчий нарис?” запитує себе у повісті автор і відповідає: “Не знаю. Гадаю, що тут є всього потроху. Але насамперед – це лист до тебе, Володю. Лист на фронт, лист в окоп. Я весь час бачу тебе при світлі каганця з гільзи. Бачу твоїх фронтових побратимів, гарматну обслугу, яку ти виручив в останню годину свого життя. Я чую хрипкі солдатські голоси, в які вплітаються ритми твоїх поезій, уявляю атакуючу шеренгу, в якій лопотить на вітрі твоя “сіра, прострелена” шинеля, планшетку, куди ти, можливо, заховав свої щойно написані вірші, – і мені здається, що ти ось-ось оглянешся і угледиш нас, людей кінця другого тисячоліття”. Так схвильовано і лірично звертається, пише про Володимира Булаєнка наш сучасник – Микола Мачківський. Недарма, Олесь Гончар – прославлений український письменник-фронтовик, прочитавши “Сорокодуби”, написав у своєму “Щоденнику”: “Чудова річ!”.
Перелопативши та вивчивши сотні документальних матеріалів про Проскурівське підпілля в роки Другої світової війни, письменник вперше оприлюднив друкованим художнім словом жахливі сторінки історії рідного краю, увіковічнив героїчну боротьбу наших земляків проти фашизму в художньо-документальному романі “Пароль – “Проскурів” (1997 р.).
Твір складається із семи повістей, кожна з яких несе в собі певне ідейне та образне навантаження. Щиро і зворушливо автор розповідає про саме Проскурівське антифашистське підпілля, його найактивніших учасників – Миколу Храновського, Петра Семенюка, Марію Трембовецьку, Павла Вітанова, Карла Кошарського, Марію Ченаш та інших мужніх молодих людей. Письменник відтворює образи та події з документальною точністю, водночас художньо домислює ситуації. Розкриваючи тему підпілля, автор в окремій главі розповідає нам про місто, в якому це підпілля діяло, його історичне минуле. На окремих сторінках роману йдеться про Т.Шевченка, М.Орловського, О.Купріна, Л.Українку. Неабиякий поштовх для роздумів дають цитування щоденників мандрівника Ульріха фон Вердума, підпільника Карла Кошарського, оунівця Орлича та екскурс у повоєнні часи, тобто автор показує історію рідного Проскурова в різних ракурсах, всебічно. Згодом за романом “Пароль – “Проскурів” було знято художньо-документальний фільм.
“Я завжди цікавився історією, – зізнавався в одному з інтерв'ю Микола Антонович. – Написав чимало віршів на історичну тематику, захоплювався чужими романами про нашу минувшину. Читав Павла Загребельного, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Раїсу Іванченко, Івана Білика, Володимира Малика… Одне слово, до цього жанру мене тягнуло”.
І ось у 2000 р. на суд читачів з'явився новий роман Миколи Мачківського “Чорний дяк”. Цей цікавий роман – про життя і творчий слід нашого земляка, давнього українського письменника-полеміста Ісайю Кам'янчанина. Автор простежує все трагічне життя Ісайї. Як відомо, на Ісайю Кам'янчанина було зроблено наклеп, обвинувачено в єресі, за що по велінню московського царя Івана Грозного, він потрапив у монастирську тюрму на цілих двадцять років, отримав ярлик “чорного дяка”. Але навіть у тих нелюдських жахливих умовах Ісайя Кам'янчанин не втрачає величі людського духу, невтомно працює: переписує книги, робить переклади, вірить у царство небесне і сподівається на те, що всім буде воздано по заслугах. Вірою він перемагає біль, відчай, розлуку з рідним краєм. Зображуючи трагічну долю земляка-подолянина, автор нагадує нам, читачам, що довелося пережити українському народові за свою багатовікову історію.
В романі ми зустрінемо й інших історичних осіб – земляка і побратима Ісайї – письменника-просвітителя Герасима Смотрицького, князя Василя-Костянтина Острозького, першодрукаря Івана Федорова, польського короля Сігізмунда ІІ Августа, французьку королеву Катерину Медічі та інших.
Так сталося, що у двохтисячні роки письменник в основному працював над художньо-документальними творами. У 2002 р. з-під його пера вийшов роман-есе “Провесінь в імлі” про відомого українського прозаїка, літературознавця, перекладача і громадського діяча Олександра Деко, який довгий час жорстоко переслідувався тоталітарним радянським режимом. Теплі та дружні стосунки були в Олександра Деко з подільськими літераторами. У свій час Деко написав чудову повість “Журливий заспів” про класика української байки Леоніда Глібова, життєпис якого тісно пов'язаний із Чорним Островом. А ще Олександр Деко написав повість-хроніку шепетівського гетто “Кедойшім”, яка є яскравим звинувачувальним документом проти звірств фашизму. Отож, Микола Антонович Мачківський в художньо-документальній книзі “Провесінь в імлі” цікаво та достеменно розповів нам про життя, творчість та громадську діяльність цієї непересічної людини.
У 2005 р. на неозорому літературному лані Хмельниччини побачив світ ще один роман М.Мачківського – роман-життєпис “До вежі черленої”.
“Свого часу автор мав нагоду поспілкуватись із головною героїнею роману – талановитою українською поетесою, прозаїком, перекладачем Наталею Кащук, іншими відомими людьми, які знали “поранену горличку поетичного саду”, як кажуть про неї земляки-подоляни.
Твір, отже, про нашу незабутню сучасницю. Жила, любила, страждала, творила, боролася з тяжкою недугою, спричиненою, так би мовити, “поверхневими нерівностями рельєфу серця”, і передчасно пішла за вічну межу. Залишилось недожите, недолюблене, недоспіване…” – пише в передмові до книги Микола Антонович. Змальовуючи трагічну долю талановитої літераторки (змалку вона тяжко хворіла, в молодому віці в клініці Амосова їй було зроблено дві операції на серці, а під час третьої – пішла у засвіти), письменник показує і українську творчу інтелігенцію другої половини ХХ століття, зокрема славетних подолянок Євгенію Гінзбург і Тамару Сис-Бистрицьку, які були першими наставницями юної Наталії Кащук. Зворушливо розповідається в романі про зустрічі поетеси з видатними майстрами слова Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Платоном Вороньком, про її дружбу з поетами Василем Симоненком, Степаном Будним, Віктором Кушніром, кіноактором Іваном Миколайчуком, скульптором Галиною Кальченко та іншими. Про роман “До вежі черленої” досить схвально відгукнувся поет-шістдесятник, один із близьких друзів Наталі, Микола Сом: “А книжечка Миколи Мачківського (кажу не для банальності) написана з великою любов'ю до Наталі, до мого добірного і вічно юного товариства перших шістдесятників. Не кожну книжку – поетичну чи прозову – я беру із собою на свої уроки з літератури, коли йду до школи. Але цю візьму з радістю…”.
Давня і щира дружба єднала поетів-земляків Миколу Мачківського і Миколу Федунця. Отож, про колегу по перу, одного із наймолодших поетів-шістдесятників, лауреата багатьох Міжнародних та обласних літературних премій Миколу Федунця письменнику Миколі Мачківському було що сказати. Тому у 2005 р., у щойно заснованій Хмельницькою обласною організацією Національної спілки письменників України серії “Хранителі рідного слова”, з'явилась повість-портрет М.Мачківського “За сонячний промінь тримаючись” (десять стежин поета Миколи Федунця).
У десятьох розділах-стежинах, з яких складається повість, емоційно та цікаво розповідається про життєві і творчі кроки самобутнього поета Миколи Федунця, його поетичні твори – повнокровні, гуманні, мудрі, що нагадують людині про її призначення на землі.
“…Хто візьме до рук цю книгу, належить пройти тією ж дорогою, що уявляється не битим шляхом, а ледь помітною, ніким, окрім поета, несходженою стежиною. І не одною – чимало їх звідав він на рідній землі і поза її межами. Та всі вони єднаються в одну, в ту, котра стала мовби канвою його життя і творчості” – мовить письменник в розділі “Слово на початок”.
Невдовзі серію “Хранителі рідного слова” М.Мачківський поповнив ще однією літературознавчою повістю “Живи – як сад…”, в якій йдеться про неординарну особистість – кам'янчанина Мар'яна Красуцького – відомого українського письменника і громадського діяча, лауреата Всеукраїнських премій імені Ю.Яновського та Я.Галана, заслуженого журналіста України. Ця книга сприяє значному поповненню наших знань про кращі набутки літератури рідного краю.
Не забував Микола Антонович у ці роки і про поезію. Збірка “Монолог тиші” (2006) укладена з нових поезій. До неї ввійшов і цикл віршів, перекладених на російську мову відомим російським поетом Юрієм Денисовим. А збірка нових поезій “А трава – як любов!..” наперекір традиції відкривається інтимною і пейзажною лірикою. Але цим її тематика не вичерпується, адже тут є і вірші про творчі радощі, муки, про страшні роки війни та репресій, про тяжкі реалії селянського життя:
Мій дім чи дим,
Сільце-село чи весь,
Лиш вам належу я увесь.
І щастя бути молодим
Мені од вас дано навіки.
Такими й прадіди, діди
Лишились…
Пращурні сліди
Не в давнину ведуть – сюди,
Не в дим, а в дім,
До світлих вікон…
(Із збірки “А трава – як любов!”)
Сільце-село чи весь,
Лиш вам належу я увесь.
І щастя бути молодим
Мені од вас дано навіки.
Такими й прадіди, діди
Лишились…
Пращурні сліди
Не в давнину ведуть – сюди,
Не в дим, а в дім,
До світлих вікон…
(Із збірки “А трава – як любов!”)
У 2010 р. літературну скарбницю Хмельниччини скрасив ще один історичний роман – роман-міф М.Мачківського – “Коріятовичі”. До написання роману автора підштовхнула одна із поїздок до сучасного Кам'янця-Подільського, в якому тепер є вулиця імені князів Коріятовичів. На збір історичних матеріалів про князів Коріятовичів письменник витратив біля десяти років праці. “Чи актуальна ця тема нині? – запитує письменник і відповідає – Навіть дуже. Коріятовичі – литовські князі, які в чотирнадцятому столітті управляли Поділлям, не тільки будували і відроджували наші міста і містечка, але й усіляко оберігали український світ… Литва заговорила руською, себто українською мовою. “Ми старини не рушимо, а новини не вводимо” – говорив великий князь литовський Ольгерд. А що тепер робиться? Україні весь час погрожують введенням другої державної мови. Бачте, іншого виходу нема. Неправда, прочитайте мій роман “Коріятовичі” – і переконаєтеся, що розумний вихід є. Якщо він був у сиву давнину, то тепер тим паче…”. Отож, в романі йдеться про братів князів Коріятовичів, котрі допомогли своєму дядькові Великому Литовському князю Ольгерду розбити татар на Синіх Водах у 1362 р. і згодом осіли на своїй материзні у Пониззі і Поділлі та відбудували край після спустошення. Звісно, така історична проза дає безцінні знання маловідомих сторінок минувшини рідного Поділля.
Селянин з діда-прадіда, Микола Антонович Мачківський, завжди переймається проблемами села, його біди він чує серцем. Отож, наприкінці двохтисячних у письменника визріла ідея створення твору, в якому постала б незавидна доля сучасного українського села. Так з'явилася на світ повість-есе “Кунча. ХХІ” (сільські нотатки письменника Ч.) (2012 р.). Автор нотаток, письменник Ч їде в подільське село Кунчу, де знайомиться з місцевим фермерським господарством і його очільником Володимиром Пицюком. Як справжній газда, фермер взявся за наведення порядку, зрозумів селянську душу і зумів врятувати від загибелі працьовите українське село. Повість М.Мачківського “Кунча. ХХІ” – це велика данина, пошанівок праці селянина і взірець того, як відродити українське село.
Через п'ятнадцять років після виходу в світ роману про Проскурівське антифашистське підпілля М.Мачківський повертається до теми всенародного опору чужоземним загарбникам у роки Другої світової війни. Форма нового твору дещо незвична: автор бесідує з колишньою підпільницею Марією Ченаш. Мова йде про ще одного героя-підпільника Миколу Ченаша – рідного брата Марії. Так у 2013 р. вийшла з друку повість-діалог з авторськими ремарками “Брат і сестра”.
Жорстока правда війни постала ще в одному творі письменника – історичному романі-реквіємі “Каратель” (2015). У творі йдеться про невигадані факти і події, що відбулися в нашому краї в роки Другої світової, про трагедію спалених фашистами сіл Губельці і Волиця, про життя під час окупації та гірке буття дітей війни. Поряд із цілком впізнаваними героями діють тут антигерої, як от каратель Імре Габор. Цьому угорському солдату, в якого все-таки прокинулось милосердя, завдячує життям рідне село письменника Хоросток Славутського району, яке карателі дивом не спалили. Отож, письменник зумів зазирнути у найглибші закутки душ і своїх антигероїв, очевидно, щоб показати, що не всі були карателями за переконаннями. А ще спробував прослідкувати шлях падіння цілком нормальної молодої людини до карательської психології в умовах війни.
Пишучи прозу, не полишав письменник і свою улюблену справу – віршування. “Синє небо і чорна земля” (2015) – нова книга поезій Миколи Мачківського. В ній є всього: і смуток, і любов, і роздуми, і біль:
Селянин з діда-прадіда, Микола Антонович Мачківський, завжди переймається проблемами села, його біди він чує серцем. Отож, наприкінці двохтисячних у письменника визріла ідея створення твору, в якому постала б незавидна доля сучасного українського села. Так з'явилася на світ повість-есе “Кунча. ХХІ” (сільські нотатки письменника Ч.) (2012 р.). Автор нотаток, письменник Ч їде в подільське село Кунчу, де знайомиться з місцевим фермерським господарством і його очільником Володимиром Пицюком. Як справжній газда, фермер взявся за наведення порядку, зрозумів селянську душу і зумів врятувати від загибелі працьовите українське село. Повість М.Мачківського “Кунча. ХХІ” – це велика данина, пошанівок праці селянина і взірець того, як відродити українське село.
Через п'ятнадцять років після виходу в світ роману про Проскурівське антифашистське підпілля М.Мачківський повертається до теми всенародного опору чужоземним загарбникам у роки Другої світової війни. Форма нового твору дещо незвична: автор бесідує з колишньою підпільницею Марією Ченаш. Мова йде про ще одного героя-підпільника Миколу Ченаша – рідного брата Марії. Так у 2013 р. вийшла з друку повість-діалог з авторськими ремарками “Брат і сестра”.
Жорстока правда війни постала ще в одному творі письменника – історичному романі-реквіємі “Каратель” (2015). У творі йдеться про невигадані факти і події, що відбулися в нашому краї в роки Другої світової, про трагедію спалених фашистами сіл Губельці і Волиця, про життя під час окупації та гірке буття дітей війни. Поряд із цілком впізнаваними героями діють тут антигерої, як от каратель Імре Габор. Цьому угорському солдату, в якого все-таки прокинулось милосердя, завдячує життям рідне село письменника Хоросток Славутського району, яке карателі дивом не спалили. Отож, письменник зумів зазирнути у найглибші закутки душ і своїх антигероїв, очевидно, щоб показати, що не всі були карателями за переконаннями. А ще спробував прослідкувати шлях падіння цілком нормальної молодої людини до карательської психології в умовах війни.
Пишучи прозу, не полишав письменник і свою улюблену справу – віршування. “Синє небо і чорна земля” (2015) – нова книга поезій Миколи Мачківського. В ній є всього: і смуток, і любов, і роздуми, і біль:
Свищуть кулі над Украйною,
Розпанахують землю “Гради”.
Стала рідна хата руїною,
Завалилась від “братньої” зради.
Розпанахують землю “Гради”.
Стала рідна хата руїною,
Завалилась від “братньої” зради.
Відтепер це повічно болітиме,
Мо', сусід сусідові простить.
Та “міжбратня“ пекучка тлітиме,
Не забудеться “градівський” розстріл!
(Із книги “Синє небо і чорна земля”)
Мо', сусід сусідові простить.
Та “міжбратня“ пекучка тлітиме,
Не забудеться “градівський” розстріл!
(Із книги “Синє небо і чорна земля”)
З-під пера письменника на сьогодні вже вийшло 25 книг поезій і прози. А нещодавно, напередодні 75-ліття письменника, побачив світ однотомник вибраних поезій “З рідної хати” (2016). Тут вміщено поетичні твори, написані автором протягом 55 років літературної діяльності. Поеми, притчі, балади, ліричні мініатюри, переклади – таке жанрове розмаїття цього доробку. Тематика цих поезій невіддільна від того, чим жила українська література в другій половині двадцятого – початку нинішнього століття. Книга вщерть насичена життєвими образами, долями, переживаннями, драматичними моментами самого автора. Більшість віршів засівають в душу читача яскраві враження, неабиякі уявлення, добрі почуття. Ця книжка – це певний підсумок створеного та пережитого письменником.
Собі – на 75-ліття
Змінився світ. І не лише довколишній,
Бо й я, збагнулося, уже не той:
Мій світ тепер невизначеного кольору,
Загублено якийсь його фотон.
Бо й я, збагнулося, уже не той:
Мій світ тепер невизначеного кольору,
Загублено якийсь його фотон.
Не знаю, що примеркло, що змінилося,
Коли відміна дивна промине,
За що воно купилося-зманилося,
Кому й для чого лишило мене?
Коли відміна дивна промине,
За що воно купилося-зманилося,
Кому й для чого лишило мене?
Та не примішую сюди політики,
Бо світ мій щирий –
з ласки і краси!
Життя моє відмітилось,
відлітилось,
У холодніші сплинуло часи…
Бо світ мій щирий –
з ласки і краси!
Життя моє відмітилось,
відлітилось,
У холодніші сплинуло часи…
(З книги вибраних поезій “З рідної хати”)
Поет, прозаїк, літературознавець Микола Антонович Мачківський – цей талановитий майстер слова за свій плідний письменницький труд удостоєний багатьох почесних нагород. Він – лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2001), обласних премій – ім. Володимира Булаєнка (1993), ім. Микити Годованця (2002), міської ім. Богдана Хмельницького (1997), міжобласної – “Скарби землі Болохівської” (2008) та Хмельницької читацької літературної премії “Марічка” (2017).
В одному з інтерв'ю на запитання: “Що, на вашу думку, може об'єднати українську націю?” – Микола Антонович відповів: “Книга. Тільки вона. Як Біблія об'єднує мирян, так українська книга об'єднує народ. Хай кожен стане бодай читачем. Тоді наберемося мудрості і сили. Позбудемося розбрату, хамства, лукавства. Бо книга – душа нації, її чистота, божественність”.
В одному з інтерв'ю на запитання: “Що, на вашу думку, може об'єднати українську націю?” – Микола Антонович відповів: “Книга. Тільки вона. Як Біблія об'єднує мирян, так українська книга об'єднує народ. Хай кожен стане бодай читачем. Тоді наберемося мудрості і сили. Позбудемося розбрату, хамства, лукавства. Бо книга – душа нації, її чистота, божественність”.
І сьогодні Микола Антонович Мачківський плідно трудиться, має багато цікавих творчих планів та задумів. То ж від усієї читацької аудиторії – і дорослих, і ще зовсім юних щиро бажаємо Миколі Антоновичу Мачківському – майстрові художнього слова, життєлюбу, працелюбу – міцного здоров'я, невсипущої наснаги у творчості і щасливого довголіття!
Олена Суховірська
Немає коментарів:
Дописати коментар