Ознаки зрілості

ОЗНАКИ ЗРІЛОСТІ

(про нові поезії Миколи Мачківського)

    Протягом останніх півтора десятиліття подільський письменник Микола Мачківський більше працює як прозаїк. Видав низку художньо-документальних повістей і романів: “Сорокодуби”, “За сонячний промінь тримаючись…”, “Живи – як сад…”, “Пароль – “Проскурів”, “Чорний дяк”, “Провесінь в імлі…”, “До вежі черленої”, “Коріятовичі”…
    Але хоча “поезія – то мова молодих”, лірична стихія продовжує утримувати М.Мачківського в полі свого тяжіння. З початку 90-х опубліковано поетичні збірки “Розімкнуте коло”, “Вибране”, “Далечінь”, “Лугова незабудка”, інші.
    Новим цікавим кроком на цьому шляху стали книжки “Монолог тиші” (2006) та “А трава – як любов!..” (2010). Вони задемонстрували подальше углиблення поета в художнє осягнення буття української нації, її історії, намагання вийти на шлях духовного розвою. Автор пильно вдивляється у “броди пам'яті” народної, простежує зміни у психології сучасника, утверджує добротворчі начала в людині.
    М.Мачківському болять українські негаразди останніх років. Соціальні проблеми знаходять у творах поета яскраве, гостро емоційне вираження. Його ліричний герой з радісним піднесенням говорить про те, що “випростується дух, з колін встає незримо”, але акцентує “Сумні руїни замість клубу, Сумне зобиджене село…” і схвильовано запитує себе і нас з вами: “То що ж робить новому храму – Оплакувать загибель сіл?”. Цей болісний мотив звучить і в публіцистичному регістрі, і в медитативно-ліричному. Інколи в ньому вчуваються і ноти фольклорного плачу:

Куди ж ви зникли,

          українські села,

Чому вас морок небуття покрив?

А ви ж пливли в житах,

          мов каравели,

І хатні стіни –

          білизна вітрил.

    У віршах М.Мачківського відлунює пам'ять про Другу світову, яка для мільйонів українців таки була Вітчизняною. Багатьом з цих творів властива масштабність художнього мислення, опуклість, зримість картин, створених поетовою уявою, природність і змістова місткість поетичного узагальнення:

Орали поле генерали,
Та не плуги пустили – траки.
А жерла грізні упирались
У посинілі з туги маки…
А там, як висохле колосся,
Ряди солдатські догоряли…
Лишилось тільки суголосся:
– Орали поле генерали!

    Свіжі штрихи до образних портретів Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки додає цикл “Рушниками осяяні”. Вдало виписано психологічний портрет М.Смотрицького в однойменному вірші. Зауважуємо при цьому вміле використання звукопису, до якого автор вдається нечасто:

Затремтиш,
як осіння листина:
Тут же Смотрич,
а там – Палестина.
Ірод горне гарячі піски.
Але люд випікає паски,
Воскресіння
Проводячи сина… 

    Автор не блукає второваними поетичними стежками. Він – шукач. Шукач нових образних ходів, нового   змісту.  А віднаходження його в найбуденніших, найнепримітніших реаліях – одна з найприкметніших  ознак творчої манери цього письменника. Неодномірність поетики, багатозначність мікро-і макрообразу знайшли широкий вияв ще в попередніх книгах – “Зав'язь доброти”, “Осіння радість”, “Розімкнуте коло”, “Далечінь”. У збірці “Монолог тиші” самонастанова поета на глибинне художнє осягнення дійсності наближається до концептуальної. В цьому ряду вірші “Ген-ген подаленів мій ген…”, “Та якось, речуть письмена…”, “Денне, пригасаюче світило…”, “Після мовчання”, “Неприручений час”, “Броди пам'яті”, “Січневий парадокс”, “Любов одвіку плине, як ріка”, “Пливуть парасольки, пливуть, як хмаринки…” та ін. В цьому ряду – і цикл “Вечірні притчі”.
    Медитативні і сугестивні первні в ліриці М.Мачківського часто переплітаються, взаємодоповнюють один одного на шляху реалізації художньої ідеї. Їх взаємодія служить цілісному сприйманню читачем думок і настроїв ліричного героя:

Пливуть парасольки, пливуть,
          як хмаринки,
Як пасма туману, біліють з долинки.
Пливуть мимо саду, минають ворітця.
І злагода з ними: мовчіть, не сваріться!..
Пливуть парасольки –
          все ближче іскріння:
Мо, з мороку ночі якесь покоління
Воскресло, устало, тамує ридання –
Цивілізація вимерла, давня?
А може, удови бредуть по планеті –
Адреси полеглих знайшли у газеті?
Пливуть парасольки –
          не знати причини.
Та відаєм – відки, з якої долини…

    За теорією рецептивної естетики читачеві надаються можливості для творення власного тексту з даного. Літературний твір, як зазначає О.Галич, – це лише подразнювач, що збуджує, викликає до життя ціле море думок, емоцій, уявлень читача, пов'язаних з його власним, а не письменницьким досвідом. Щоб викликати у реципієнта потік відповідних асоціацій, автор певним чином організовує свій текст, вибудовує його як образотворчу систему. Характерною ознакою твору в такому випадку є невизначеність, певна прихованість змісту, який прояснюється в результаті цілеспрямованої рецепції тексту. Особливу роль при цьому виконують ключові образи. У вище цитованому вірші це насамперед образи парасольок і долини. На початку твору поет уводить читача у світ невідомого, заворожує загадковістю описуваного явища, а потім, ніби стиха перемовляючись з ним, читачем, висуває різні можливі версії-розгадки незвичайної візії. Неостаточність розгадки, лише наближення до неї, і складає “родзинку” змісту асоціативного ряду.
   Можливо, долина – то потойбічний світ, можливо, парасольки – то душі людей, яких уже немає з нами. Однак суть – не в однозначності розгадки потоку парасольок, що “Як пасма туману, біліють з долинки”. Суть у самому дотиканні до таємниці. Тобто – до Поезії.
   А в книзі “А трава – як любов!..” образною повновагістю, формозмістовною цілісністю, ліричною повнотою виділяються вірші “Гора Сінна”, “Пам'ять”, “Господи! Допоможи тому дитяті…”, “Село у травні”, “Хоросток”, “Хоча нема в помині сонця”, “На одвічний мотив”, “Валун” та інші.
   Особливо цікавим є цикл “З литовського епосу”. В його строфах оживають мало знані нашим читачем постаті української та литовської історії: Ольгерд, Давид, картини битви на Синіх Водах, художні полотна Чюрльоніса.
   Однак і в цій збірці хист М.Мачківського проявляється передовсім у здатності глибоко прозирати буденні явища, переживати їх, а відтак – переймати своїми переживаннями реципієнта. Чи, може, перебільшуємо, стверджуючи це?
   Вчитаймось у вірш “Базарчик”. Здавалося б, що може бути прозаїчнішим за сучасний міський чи сільський ринок? Що може знайти тут поет? Виявляється, може. Якщо виповнений  любов'ю  до  людини,  розумінням  її  щоденних турбот, тривог, надій.
   У зазначеному творі М.Мачківському вдається пробудити у читачеві прихильне, співчутливо-ніжне ставлення до дійових осіб локального базарного дійства, розкрити психологію сучасної “маленької людини”, відкрити новий ракурс традиційної теми світової літератури:

На цьому базарчику

Торгують не всім.

І продавців –

тільки сім.

Один – у неділю,

А другий – у середу

Або ярмаркує,

Або пасе череду.

А третьому з них,

побратиму молодшому,

Товктись повсякчас

В павільйоні молочному…

    Для надання створюваному образу зримості, об'ємності добре слугує інтонація вірша. Образний мікросвіт любовно локалізується завдяки вдало вибраній ритміці, семантичному змісту рими, що використана у перших рядках: всім – сім. А дактилічна (“блоківська”) рима останніх рядків цитованого уривка тамує в собі складний спектр героїв. У ній вчувається розчароване “ех” (середу – череду) і згорьоване “ох-ой” (молодшому – молочному), як одвічне зітхання, що викликається у простих людей екзистенційними перипетіями.
    Завершується вірш рядками:

А більш нічого
на тому базарі.
Скупо…
Лиш очі допитливі –
сірі, блакитні, карі…
Хіба їх купиш?

    Тут і думки про ситуацію окраденості, в яку знову потрапили українці, і вміння поета розгледіти у своїх героях окремішній духовний світ, і драматизм буття сучасної “маленької людини”. Згадуються (не заради захвалювання автора, а для чіткішого уявлення суті цього явища) деякі твори світової і вітчизняної літератури на зазначену тему, зокрема “Шинель” М.Гоголя, новели Г.Мопассана, С.Цвейга, “Зневажені і скривджені” Ф.Достоєвського, твори В.Стефаника, Г.Белля, Григора Тютюнника…
    Не зайве буде сказати, що Микола Мачківський дебютував як поет на сторінках всеукраїнської преси у другій половині шістдесятих років минулого століття. Вже тоді на нього звернули увагу досить відомі поети. Свого часу про його вірші писали Олекса Ющенко, Борислав Степанюк, Петро Біба, Петро Осадчук, Олександр Матійко, Григорій Кулеба, Віктор Терен, Тарас Салига, Анатолій Гризун, Олена Логвиненко, Галина Кирпа, а з наших подільських літераторів – Микола Скорський, Григорій Храпач, Іван Рибицький, Петро Карась, Микола Федунець, Броніслав Грищук, Аполлінарій  Мацевич, Василь Кравчук, Мар'ян Красуцький, Віталій Мацько, Віктор Лінник. Не просто так писали. В його не надто голосних рядках відчувався потяг до точного й не затертого слова, цікавого поетичного образу, тяжіння до певного кола тем (переважно з сільського життя), тобто проглядався художній світ, який набув нових, виразніших рис у нинішніх книгах “Монолог тиші” й “А трава – як любов!..”. Вони дають підставу говорити про зрослу літературну майстерність, творчу зрілість Миколи Мачківського, поета, який публікує свої вірші не часто, не з будь-якого приводу, а тільки тоді, коли до цього спонукає внутрішня потреба.
    Звісно, то знакові поезії в його доробку, здебільше такі, як вірш “Броди пам'яті” (новий, досконаліший варіант має назву “Як русла…”). Він позначений філософським осмисленням буття природи, соціуму, окремої людини, має багатопланову образну структуру. В процесі його рецепції у свідомості читача асоціюються “бистрі й сині води”, “мости і острівці”, “мілкі й глибинні броди”, річка, що плине в далину, буття індивідуального і всенародного. Поет вбачає в ньому провіденційний зміст:

У пам'яті нема такого броду,

Щоб у “нікуди” хитрувато вів.

Є брід як таємниця твого роду,

Як поєднання кревне берегів.

    Вдалих творів у Миколи Мачківського достатньо, щоб уважати його помітною творчою особистістю. Їм властива мистецька повнозерність, свіжість, які найчастіше зроджуються глибокою асоціативністю художнього мислення:

…від морозу
Не згинути траві,
Що зблиснула, як розум
У білій голові.

    Своїми стильовими особливостями поезія М.Мачківського органічно вписується в русло так званої “тихої лірики”, виразно проявленої у творчості Л.Талалая, С.Йовенко, Г.Світличної, Н.Гнатюк, П.Засенка, Д.Чередниченка…
    Звичайно, прискіпливе критичне око може вивудити й промахи. Десь вірш надміру прозаїзується, десь автор не уник лобового мислення, десь невиправдано підкорився римі. Але то – винятки. Загалом же нові книги засвідчують подальше творче зростання поета.
    При уважному причитуванні тексти М.Мачківського відкривають небуденний кут зору на світ. Вони художньо інформативні. А ще вони випромінюють світло добра і любові, що в нашій літературі останнього часу стали дефіцитом.

Іван Прокоф'єв,

доцент кафедри історії української літератури

та компаративістики Кам'янець-Подільського

національного університету імені І.Огієнка,

кандидат філологічних наук, член НСПУ

(передрук із книги М.Мачківського

“А трава – як любов!..”)

В.Горбатюк, В.Васкан, М.Тютюнник, М.Мачківський